Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Поруч із під'їздом будинку навпроти, стирчить шпана того віку, коли вони вже не діти, але й дорослими ще не стали — років шістнадцяти-сімнадцяти. Судячи з засуканих штанин та рукавів — це шакалята з молодіжного крила «Злиднів» — «Біси». Просто час вбивають, чи чекають когось.

Ліниво оцінивши зв'язку щурів, яку я несу, шкети перекинулися парою слів, але великого інтересу не виявили, зрозумівши, що поживитися в мене нічим. Якби я виглядав багатшим, може, хлопці і наплювали б на заборону Сидора грабувати клієнтів Возгена, але точно не заради пари щурів.

Біля дверей у харчевню, ховаючись від мряки під козирком навісу, сидів ще один хлопчина. Зовсім шмаркач і такий виснажений, що на всьому обличчі тільки очі блищали… Від голоду. Явно нічого не їв кілька днів, а стирчав тут лише тому, що з харчівні пахло їжею, і ці аромати утримували його поруч надійніше за сталевий ланцюг.

До сьогодні я пройшов би повз навіть не подивившись на бідолаху, але зараз не зміг. Занадто добре пам'ятав відчуття, коли здається, що шлунок гризе сам себе. Раніше, ніж мозок, встиг оцінити ризик вчинку, рука дістала з кишені монетку і кинула підлітку.

Той явно не очікував нічого подібного від голодранця, який несе на обмін щурів. Тому монета не була підхоплена в повітрі, а впала на бетонне покриття, видавши характерне «дзінь». Наступної миті худюща рука швидко накрила мідяк долонькою, підхопила і сунула за щоку. Блиснувши при цьому на мене таким поглядом, наче живого херувима побачив.

Всередині було порожньо, і я, скориставшись нагодою, швидко вивалив із інвентарю всі тушки. Вчасно... Тільки-но проробив це, як фіранка на дверях за прилавком хитнулася, і в приміщення увійшов кремезний чоловік з обличчям порослим чорним волоссям по самі очі.

— Ого! — присвиснув він. — Привіт, Лео. Добрячий улов. Де добув стільки?

— Привіт, Возген. Яка різниця? Все одно тепер їх там більше нема.

— Теж правда… — погодився господар кнайпи. — Скільки тут?

— Двадцять шість…

— Непогано. І що хочеш взамін? Товари чи грошима?

— Два бурітаси… свіжі. Не з них, — киваю на щурів. — І пару пива. Доброго.

— На добре пиво не вистачить, — похитав головою Возген. — Доплатити треба.

— Скільки?

— Три мідяки.

— Годиться. Тримай… — я простяг господареві монетки.

— Бурітас «не з них» ще треба приготувати. Мусиш почекати трохи. Сідай, — вказав на один із шести столиків у залі. — Зараз пиво принесу… — Возген згріб половину тушок і неквапом пішов на закриту частину харчевні.

Я хотів присісти, як почув якусь метушню зовні і здавлений крик. З цікавості визирнув.

Та сама шантрапа зі «Злиднів», що тусувалася біля будинку навпроти, трясла того хлопчиська, що сидів біля дверей. Трясли в буквальному значенні. Двоє шпанюків тримали його за ноги, вниз головою, а третій сидів навпочіпки, здавлюючи жертві щоки.

— Віддай гроші, суко! Випльовуй! А то головою об бетон тріснуть!

Вчорашній я зробив би вигляд, що нічого не бачив і постарався швидко прошмигнути повз, поки мене самого в оборот не взяли. Але не сьогоднішній. Додаткові пункти сили та витривалості зробили мене набагато впевненішим. До того ж, адреналін все ще вирував у жилах. А найбільше обурило, що у хлопчиська хотіли відібрати монетку, яку я сам йому дав.

— Гей, убогі! Ви що робите?

— Не твоя річ, дядьку. Іди далі, поки цілий… — огризнувся один із тих, що тримали жертву за ноги.

— Серйозно? — я ледве стерпів, щоб не вихопити морґенштерн. — А за базар відповіси, шмаркач?

— Ну, ти сам нарвався, дядьку!

Хлопець передав ногу жертви товаришеві, ступив у мій бік і демонстративно замахнувся. У руці блиснув кастет.

Я ніколи не був вуличним бійцем і задиракою, але все ж таки не на Марсі виріс. А у міських нетрях той, хто не вміє за себе постояти, навіть до пункту харчування не дійде. Так що без роздумів копнув гімнюка в гомілку, а коли той охнув від болю і трохи подався вперед, смачно вліпив кулаком у ніс. Через постійне недоїдання ваги в мені мало, на нокдаун і тим більше нокаут не розраховував, так що сам здивувався, коли того буквально знесло. Хлопець відлетів на кілька кроків і важко гепнув на дупу, розмазуючи по обличчю криваві шмарклі. Враховуючи, що він був найбільшим у компанії, його товариші насторожено переглянулись і позадкували, кинувши хлопця.

— Швидко звалили звідси! — Вирішив закріпити успіх. — Ну!

— Ти влип, дядьку… — прошипів ударений мною, підводячись і спльовуючи кров. — Тобі кінець.

— Не зрозумів? Це хто тут такий хоробрий, щоб моїм клієнтам загрожувати? — на порозі харчівні виросла постать Возгена. — Ану, назвися, щеня! Щоб я знав за чий косяк Сидору пред'явити!

Ця загроза була вагоміша за мої кулаки. Гопники невдоволено забурчали, як зграя голодних псів у яких відібрали кістку, але хамити не посміли. Возген сам легко впорався б із ними, а вже авторитет Сидора для «бісів» і зовсім був незаперечний. Але й піти мовчки теж не могли.

— Ти покійник, дядьку, зрозумів? — прокричав здалеку один із них, проводячи пальцем по горлі. — Ми ще зустрінемося. Ходи й озирайся...