Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Що трапилося? — ліниво поцікавився Возген.

— Та нічого особливого. Бісенята з пацана гроші витрушували.

— З якого? — хазяїн харчевні здивовано озирнувся. Жертва невдалого гоп-стопу і справді зникла, розсудливо вирішивши не чекати кінця розбірок.

— Неважливо. Втік…

— Щось я не пригадую, щоб ти раніше був такий різкий, Леоне? — з подивом у голосі помітив Возген. — Щось особисте?

— Та ні. Сам не зрозумію, — знизую плечима якомога байдужіше. — Зачепило просто. Мабуть, адреналін після полювання ще вирує.

— Буває… — кивнув Возген. — Ходімо, поки твоє замовлення готують, пивка поп'ємо. Пригощаю... До солідних клієнтів я з усією повагою. А ти ж, як я розумію, не збираєшся на сьогоднішній поставці зупинятися? Я не помиляюсь?

— Дякую. Скоріш за все… Якщо знайду ще одне гніздування.

— А ти на сміттєзвалищі пошукай. Особливо вночі, — порадив Возген. — Тільки не наривайся. До речі, там і собак вистачає. Собачатину дорожче візьму. По п’ять монет за вгодованого.

— Я подумаю…

Поки п'ємо пиво, з'являється один із десяти племінників і простягає мені пакет, з якого стирчать шийки пивних пляшок і неймовірно пахне смаженим м'ясом.

— То ми домовилися, так? — киває на прощання Возген. — Буде здобич, заходь ще, не обманю… І це… Справді поглядай на всі боки. Шакалята образ не прощають. А ти їх принизив.

Додому майже біжу. Не тому, що боюся помсти «бісів», а дуже вже апетитно пахне моя покупка. Особливо з урахуванням того, що останні півроку я не їв нічого, крім звичайного продуктового набору, отриманого за талони з пункту здачі крові. А з чого ці ерзац-продукти приготовлені, навіть замислюватися не варто. У найкращому разі синтетика.

Уфф! Чи багато треба людині для щастя? Свіжий бурітас та гарне пиво. Якщо не рахувати жмені срібла та золота, що зігрівають душу.

Ситість, втома і надлишок емоцій взяли своє, і я відрубався навіть раніше, ніж допив другу пляшку. Пам'ятаю, зробив ковток, подумав, що треба подивитися, як змінилися характеристики після проходження данжу, — адже я тоді, зачарований блиском золота, ні про що інше думати не міг, — і все… Поплив. Отямився від того, що хтось наполегливо тормошив мене за плече.

— Хто тут? Чого треба? — пробурмотів невдоволено, намагаючись відвернутися до стінки і повернутися в сон.

— Вставай… — голосок явно дитячий. — Ну ж бо… Втікати треба…

— Куди? — я, як і раніше, не поспішав прокидатися.

— Та прокинься ж… Сюди йдуть «Біси». Тебе хочуть вбити…

— «Біси»? — сон все ще туманив мізки, але не настільки, щоб інформація не дійшла до свідомості. Банда малоліток все ж таки вирішила помститися і дізналася, де я живу.

Я схопився з лежанки і в напівтемряві місячного світла побачив поряд худорлявий силует.

— Ти хто?

— Саня.

— Я тебе знаю?

— Ти сьогодні дав мені монету. І захистив… потім.

— Ааа… Згадав. Що ж, схоже, реально за кожну добру справу доведеться відповісти.

Швидко сунув ноги в черевики, ненавиджу спати у взутті, і почав зашнуровувати.

— Швидше… — квапив хлопчина.

— Не босяком же тікати…

В цей час внизу важко грюкнули вхідні двері під'їзду, і на сходах почувся тупіт безлічі ніг.

— Пізно… — прошепотів Саня. — Вони вже тут.

— Тут, то й тут… Не доведеться потім по одному шукати.

Відверто кажучи, після бою з пацюками, а головне — перемоги над щурячим королем, я зовсім не боявся майбутньої сутички. Якщо зміг вижити у підвалі, то і з місцевою шпаною якось розберуся. Саня, схоже, був іншої думки. Він забився в дальній кут, за ліжком, присів і зіщулився, намагаючись стати якомога непомітніше.

— Не бійся, Сашко. Розберемося. Бог не видасть, щурі не з'їдять.

Двері в кімнату відчинилися міцним копняком, і по стінах заковзало кілька променів від ліхтариків. Парочка схрестилася на мені, засліплюючи очі, а один знайшов хлопчиська і вперся в нього. Зрозумівши, що його знайшли, Сашко тільки сильніше скулився і закрив голову руками.

— Що, дядьку? Не чекав гостей? — глузливо промовив хтось невидимий. — А ми приперлися.

— Ха! Заціни, Лось, як ми вдало зайшли! І приблуда тут… Тож він за неї впрігся. Дівча, по ходу, йому ліжко гріє.

— Ну, ну… Значить так, пацани, хмиря загасити та викинути у вікно. А соску на тапчан. Давно час її прописати. Щоб знала, хто в районі мазу тримає, сучка драна!

На якусь мить я навіть розгубився. Він сказав: «Соску»? То Сашко дівчисько? І вони її збираються… Ось же ж тварюки!

Від несподіванки навіть перший удар пропустив. Взута в важкий черевик нога вилетіла з пітьми і врізалася підйомом у плече. Я не був готовий і від удару впав на підлогу. Другий — копнув у стегно, а ось третьому гопнику не пощастило — схибив і копнув лежанку. В результаті забився сам.