Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

— Пан адмірал просить вибачення. У його діях не було злого наміру. Це вийшло цілком випадково. Звичка при спілкуванні з землянами. Але так навіть краще. Тепер у пана адмірала не залишилося жодних сумнівів у твоїй обраності. Як і в тому, що він не помилився, зробивши цю зустріч перед тим, як удостоїти аудієнцією ваших тимчасових правителів. Оскільки розмова з тобою, зважаючи на все, принесе значно більшу користь для взаєморозуміння між нашими расами.

— Добре. Вважатимемо це непорозумінням.

— Дякую за розуміння, Лео-Нід. Але, перш ніж продовжити розмову, пан адмірал хотів би офіційно запропонувати тобі зняти ментальний захист. Ми обидва клянемося нашими предками та потомством, що не зловживемо довірою. А прохання це виключно заради зручності спілкування. Ми, у свою чергу, у вигляді жесту доброї волі теж відкриємо перед тобою свій розум. Якщо і ти присягнеш найдорожчим, що не станеш нас сканувати або намагатись підкорити своїй волі.

— Ого! — не стримав я здивованого вигуку. — Несподівано! Ви впевнені, що я заслуговую на таку довіру?

— Чесно кажучи, — показав у посмішці ікла Ка-Гор. — Не зовсім. Але якщо ми вже вирішили зробити крок один одному на зустріч, то з чогось треба почати. Ну, то як? Ти згоден?

Чорт! Якщо вони хоч трохи копнуться в моїх мізках, то з легкістю виявлять там інформацію про міни! Але відмовитись… ще гірше. Про діалог одразу можна забути. А Хантери звали мене до себе не для того, щоб кольором очей помилуватися. Їм явно є що сказати… Причому важливого для всієї планети. Не дарма адмірал натякнув на виправлення помилок. Гаразд... Ризикну. Зрештою, натиснути кнопку справа кількох секунд. І навіть якщо вони щось запідозрять, перешкодити мені не зможуть.

— Добре… Давайте піднімемо заборола…

— Що піднімемо? — перепитав Ка-Гор.

— У давнину, коли воїни на Землі билися в обладунках, підняти щиток, що захищає обличчя, вважалося продемонструвати миролюбність та дружні наміри.

Адмірал вислухав переклад та кивнув.

— Так… Давайте… Піднімемо.

«Увага! Зроблено спробу ментального впливу низького рівня! Ви санкціонуєте контакт»

«Дозволити контакт»

«Ще раз вітаю тебе, Лео-Ніде! — одразу пролунав у моїй голові голос адмірала. — Дякую, що погодився на прямий контакт. Це спростить наше спілкування та виключить можливе непорозуміння у разі неточного перекладу»

— Не варто. Я також у цьому зацікавлений. Хоча, не розумію, чим удостоєний такої честі? І що, таке важливе ви хочете мені повідомити?

«О, є що. По-перше, — від імені всієї Ради Співдружності планет Кільця я хотів би ще раз подякувати тобі за те, що допоміг нам уникнути подальших помилок в оцінці Людства. Дозволивши прийняти правильне рішення і тим самим не давши ще більше посилити шкоду, завдану одним розумним іншим розумним. Що б покрило Співдружність незмивною ганьбою»

— Ви перебільшуєте. Нічого такого особливого я не робив…

«Скромність прикрашає, але не варто нею зловживати. Мова не про твій розум, талант або героїзм. А про вчинки, що дозволили побачити людей під іншим кутом. І зрозуміти помилковість колишніх суджень. Ось у чому полягає твоя унікальність. Оскільки всі інші представники людства, з якими нам доводилося контактувати після завершення воєнних дій — від тих, що наділили себе владою і до прислуги, демонстрували виключно пристосованість для виживання в запропонованих умовах. Що властиво навіть найпростішим»

— Невже, правда?

«А який сенс мені брехати? Кодекс Співдружності категорично забороняє експлуатувати розумних. І якби хоч на мить виникли якісь сумніви, нас би тут давно не було. Та ось і підтвердження. Як тільки Рада була повідомлена про нові дані що до землян і можливість помилки аналітичного відділу, ми отримали розпорядження негайно згортатися і залишати Сонячну систему».

— В сенсі?!

«У самому прямому. Розумні не можуть харчуватися розумними. А оскільки земляни визнані такими, ми не можемо більше використовувати кров людей для вирощування потомства. Відповідно, нам нічого тут більше робити. Та ти й сам, мабуть, звернув увагу, що з учорашнього дня забір крові припинено. А завтра всі офіційні особи, які представляють Тимчасове самоврядування планетою, отримають повідомлення про те, що ми йдемо».

 «Тобто, як ідуть? Самі? Добровільно? Чому? А навіщо ж я все це… Який сенс тепер нищити інкубатори? З помсти? Нерозумно… Тисячі чи навіть десятки тисяч загиблих личинок нічого не змінять і не повернуть до життя мертвих. А лише вкотре доведуть, що земляни готові вбивати. Жорстоко та безглуздо. Жертви заради звільнення від тиранії загарбників це одне. А ось так, щоб просто голосно грюкнути дверима? І це після того, як нас тільки-но визнали розумними? Логарифм недиференційований! Ну я ж звичайний хлопець. Навіть школу не закінчив… Чому я маю приймати такі рішення? Коли від правильного вибору залежить значно більше, ніж власне життя. А що? Розлютившись, Хантери можуть ще раз пропрасувати Землю своєю зброєю, добиваючи остаточно все, що вціліло при Вторгненні. І кінець Людства буде результатом моїх рук… Твою ж гіпотенузу!»

— Чому саме завтра? — Вимовив я машинально.

«Тонкощі дипломатії. Так належить за протоколом… А що? Є принципова різниця? Поясни. Може, ми й скоригуємо наші дії»