Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

— Це було не настільки серйозно. Лорд Еджвер був людиною, з якою важко поладнати.

— Навіть ви це виявили?

— Я не говорю про себе. Я ніколи не мала якихось непорозумінь із лордом Еджвером. Він завжди вважав мене цілком надійною.

— Але щодо капітана Марша…

Детектив наполягав, обережно спонукаючи жінку до подальших одкровень.

Міс Керрол знизала плечима.

— Він був марнотратним. Заліз у борг. Були й інші проблеми — не знаю які. Вони посварилися. Лорд Еджвер заборонив йому повертатися в будинок. Це все.

Вона міцно стисла губи. Очевидно, не мала наміру нічого більше говорити.

Кімната, у якій ми її опитували, була на другому поверсі. Коли ми вийшли, Пуаро взяв мене під руку.

— Хвилиночку, Гастінґсе, залишіться, будь ласка, тут. Я спущуся з Джеппом. Дивіться, поки ми не зайдемо у бібліотеку, і тоді приєднуйтеся до нас.

Я вже давно припинив ставити своєму другові запитання, які починаються з «чому». Наче в «Атаці легкої бригади» Теннісона: «Чому це треба — не питай, лише зроби чи помирай», — хоча, на щастя, до помирання ще не дійшло! Я подумав, певне, Пуаро підозрює дворецького у шпигуванні за ним і хоче знати, чи справді це так.

Я зайняв свою позицію, дивлячись через балюстраду. Пуаро і Джепп спершу пішли до вхідних дверей, що були поза моїм полем зору. Потім вони знову з’явилися і повільно йшли коридором. Я провів їх очима, поки вони не зайшли у бібліотеку. Я зачекав хвилину-другу, на випадок, якщо з’явиться дворецький, але оскільки ніхто так і не з’явився, збіг униз сходами і приєднався до них.

Тіло, звісно, забрали. Штори були засунуті, електричне світло увімкнене. Пуаро та Джепп стояли посередині кімнати, розглядаючись.

— Тут нічого, — підсумував інспектор.

А мій друг із усмішкою відповів:

— На жаль! Ні цигаркового попелу, ні слідів взуття, ні рукавички леді, ні стійких парфумів! Нічого того, що так легко знаходять детективи в романах.

— Поліцейських у детективних історіях завжди виставляють сліпими, наче кошенята, — усміхаючись, додав Джепп.

— Одного разу я знайшов доказ, — замріяно відказав Пуаро. — Але оскільки він був чотири фути завдовжки замість чотирьох сантиметрів, ніхто у нього не повірив.

Я згадав обставини і засміявся. Тоді пригадав свою місію.

— Усе гаразд, Пуаро, — сказав я. — Я дивився, але ніхто за вами не шпигував, наскільки мені було видно.

— Пильні очі мого друга Гастінґса, — промовив бельгієць з легкою насмішкою. — Скажіть мені, мій друже, чи помітили ви троянду у мене між губами?

— Троянду між вашими губами? — здивовано запитав я. Джепп відвернувся й пирснув зі сміху.

— Ви доведете мене до смерті, мсьє Пуаро, — сказав інспектор. — До смерті. Троянда. Що далі?

— Я задумав удати, наче я Кармен, — досить незворушно відповів той.

Я замислився над тим, чи то вони божеволіють, чи я.

— Ви не помітили її, Гастінґсе? — У голосі мого друга чувся докір.

— Ні, — сказав я, витріщившись на нього. — Бо тоді я не бачив вашого обличчя.

— Неважливо. — Він злегка похитав головою.

Вони насміхалися з мене?

— Ну, — озвався Джепп. — Немає більше чого тут робити, я думаю. Я хотів би ще раз побачити доньку загиблого, якщо можна. Вона була раніше надто засмучена, щоб із неї щось витягнути.

Він подзвонив у дзвінок по дворецького.

— Запитайте міс Марш, чи можу я зустрітися з нею на кілька хвилин.

Слуга пішов. Однак за кілька хвилин не він, а міс Керрол зайшла у кімнату.

— Джеральдін заснула, — повідомила вона. — У неї був жахливий шок, бідне дитя. Після того, як ви пішли, я дала їй снодійне, і тепер вона міцно спить. Прокинеться за годину-другу, мабуть.

Інспектор Джепп погодився зачекати.

— У будь-якому разі вона скаже вам не більше, ніж я, — рішуче сказала секретарка.

— Яка ваша думка про дворецького? — запитав Пуаро.

— Він мені не дуже подобається, і це факт, — відповіла міс Керрол, — але я не можу вам сказати чому.

Ми дійшли до вхідних дверей.

— Отам ви стояли учора ввечері, правда, мадемуазель? — раптом поцікавився Пуаро, показуючи рукою вгору на сходи.

— Так. А що?

— І ви бачили, як леді Еджвер йшла холом у бібліотеку?

— Так.

— І ви чітко бачили її обличчя?

— Звісно.

— Але ви не могли бачити її обличчя, мадемуазель. З того місця, де ви стояли, ви могли бачити лише її потилицю.

Міс Керрол спалахнула від гніву. Вона здавалася приголомшеною.

— Її потилиця, голос, хода! Усе таке ж, як у неї. Неможливо помилитися! Я кажу вам, що знаю, це була Джейн Вілкінсон — надзвичайно жахлива жінка.

І, обернувшись, вона поспішила сходами нагору.