Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

КДБ регулярно розпалював конфронтацію із Заходом, але його агресію пом’якшувало Міністерство закордонних справ, дипломати якого мали прямі контакти з колегами в Європі та Північній Америці. Безпрецедентне домінування сьогоднішньої ФСБ з її ексклюзивним доступом до вуха президента означає, що старі посередницькі сили більше не існують. Дикі теорії про оточення, небезпеку і західну агресію, які пропагують Патрушев і його соратники, стають все більш домінуючими і впливовими в президентському оточенні. Вторгнення в Україну в лютому 2022 року було, принаймні частково, результатом викривленого уявлення Кремля про реальність, підігрітого цією ехо-камерою параної, що самопідсилюється.

Що стосується обіцянок продовження свободи і демократії, даних Путіним у його новорічному зверненні 1999 року, то мало хто з них дотримався, якщо взагалі дотримався. Політичні свободи тисяча дев’ятсот дев’яностих років зникли, а на зміну їм прийшов авторитарний контроль невеликої групи наближених гангстерів, що групуються навколо президента, і так само бандитських “силовиків”, підтримуваних лояльним апаратом ФСБ. Альтернативні центри влади, включаючи опозиційні партії, видатних особистостей, які оскаржували божественне право Путіна на владу, екологічні організації, правозахисні групи, іноземців, критиків і ЗМІ, були репресовані. - Група співробітників ФСБ, засланих для роботи під прикриттям в національному уряді” в грудні 1999 року, досягла своєї мети. Мало хто з нас тоді міг передбачити токсичні наслідки, які розгорнуться в результаті.

* ЧАСТИНА ДРУГА

УВІЙДІТЬ ДО СИЛЬНОГО СВІТУ

*Розділ 6

ВСЕ ДЛЯ ВСІХ ЛЮДЕЙ

Коли Борис Єльцин пішов у відставку, а Володимир Путін прийшов до влади напередодні нового тисячоліття, в Росії все змінилося. Напередодні відставки Єльцина я чув перешіптування про те, що Путін стане президентом, але я нічого не говорив. Я не підтримував його і не виступав проти нього. Я просто визнав, що Путін був обраний Єльциним, і що Єльцин, мабуть, знав, що робив; що він знав краще за мене, що це за людина - Путін.

Якийсь час, спочатку, я думав, що, можливо, Путін був хорошим вибором. Я був залучений до кремлівської політики час від часу протягом десятиліття, і я усвідомлював, що ми переживаємо один з тих великих переломних моментів в історії, коли майбутнє Росії залежить від нас: коли нація може піти в радикально різних напрямках і що найменший поштовх подій може спрямувати її на правильний або неправильний шлях. У всі моменти своєї долі - монгольська навала 1237 року, правління Петра Першого та Катерини Другої у сімнадцятому та вісімнадцятому століттях, повстання декабристів 1825 року, звільнення кріпаків 1861 року, революції 1917 року, смерть Сталіна 1953 року та спроба державного перевороту 1991 року - Росія опинялася на роздоріжжі між шляхом демократії та подальшим пануванням автократії. Коли такі моменти трапляються, індивідуальні характери наших лідерів мають непропорційно великий вплив на їхній результат. Тому я затамувавши подих, сподівався, що Володимир Путін зробить правильний вибір.

Коли я вперше зустрівся з ним, у мене склалося враження, що я маю справу з досить розсудливою людиною, яка поділяє ліберальні погляди Єльцина і всіх нас. Після тієї першої зустрічі він часто телефонував мені, коли йому потрібна була порада чи інформація про економіку, ЮКОС і діяльність компанії. Зазвичай ми зустрічалися в його офісі, але одна зустріч виділяється, тому що цього разу він запросив мене і моїх колег на барбекю на свіжому повітрі. Це було в травні 2000 року, коли він уже був президентом, і Путін скористався нагодою, щоб запропонувати угоду, свого роду пакт про ненапад: держава, сказав він, пообіцяє не втручатися в наші ділові справи, якщо ми, так звані олігархи, погодимося не використовувати силу нашого бізнесу для тиску на владу. Він, звісно, не вимагав припинення комерційного лобізму - це було б наївно - а скоріше згоди не використовувати потужні ресурси наших компаній для того, щоб створювати неприємності для уряду, підбурюючи протести проти влади або саботуючи поставки, наприклад, і мені тоді здалося, що це була справедлива вимога. Через обставини цієї зустрічі вона стала відома як “зустріч на барбекю”, і люди почали говорити про “угоду на барбекю” між двома сторонами. Було багато більш офіційних зустрічей між нами, завжди в Кремлі, іноді за великим круглим столом переговорів у Катерининській залі, часто з іншими членами Бюро Російського Союзу промисловців і підприємців.

Путін, без сумніву, вміє переконувати. Цю навичку, я думаю, він набув у КДБ, а потім розвинув, коли був заступником мера Санкт-Петербурга, коли мер Анатолій Собчак використовував його як посередника в тристоронній змові чиновників, силовиків і криміналітету, які правили містом, діливши між собою награбоване. Він набув таланту розташовувати до себе людей і використовував його в перший період свого перебування при владі: якщо Путіну потрібна була ваша допомога, він робив усе можливе, щоб переконати вас у тому, що ви поділяєте ті самі цілі та погляди. Одна з моїх перших розмов з ним відбулася в підвальному ресторані поруч із храмом Христа Спасителя, за кілька сотень метрів від Кремля. Путін почав зі слів: - Це те, що потрібно державі…, - але одразу ж виправився. - Ні, це не держава, - сказав він. Це країна! Країна - це набагато більше, ніж держава, країна - це головне! І, звичайно, я одразу подумав, що він правильно мислить і має добрі наміри. Здавалося, що він знає, що потреби російських громадян важливіші за інтереси могутньої держави - він, мабуть, один з нас. Навіть Єльцин не дуже розумів, що політики повинні працювати на права особистості, а не на “державу”.

Але Путін розгубився: виявилося, що він насправді не вірив у ліберальні погляди, які виголошував. Він просто говорив правильні слова, щоб приспати мою віру в те, що він такий самий ліберал, як і я. І на деякий час це спрацювало. Я продовжував надавати Путіну презумпцію невинуватості. Навіть коли він говорив жахливі речі - речі, які показували, що йому насправді байдуже до життя окремих російських громадян, - мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що він був хитрим брехуном і лицеміром. Коли Путін відреагував на жахливу трагедію підводного човна “Курськ” безтурботним знизуванням плечима і кинув: - Ну і добре, він потонув, - я переконав себе, що він просто послизнувся під впливом емоцій; а коли з’явилася інформація, що він назвав протестуючих вдів загиблих моряків “десятидоларовими повіями”, я змусив себе повірити, що це вигадка його відвертого опонента Бориса Березовського. Коли наприкінці 1999 року в Москві почали підривати житлові будинки, якраз в той час, коли Путін, який тоді був прем’єр-міністром, використав ці вибухи як привід для військового втручання в