Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– Чи впорається? – засумнівався Зейлі. – Він сильно постраждав.

– Він буде не один, впорається, – запевнив Рід. – І команда допоможе.

Ага! Значить, робота нормальна. Павло не запропонував би своєму другові щось погане.

– Дивись сам, – кивнув Верховний. – Тепер це твоя зграя, тобі й вирішувати, кого призначати головою охорони містечка. 

– Зейлі, у мене до тебе одне прохання...

– Ще прохання? – обурився Верховний. – Твоя жінка на тебе погано впливає.

Він перевів на мене грізний погляд, і мені одразу захотілося стати маленькою та непомітною. Я навіть зіщулилася якнайсильніше. Я тут до чого? Тепер що не станеться, і я буду винна?

Навіть дихати перестала і заплющила очі. Нікого не бачу – значить, нікого нема! 

І справді відчула, ніби стаю меншою. Або, краще сказати, нижчою. Страх охопив мене, голова запаморочилася, і холод пробіг по тілу. Я почала повільно опускатися, поки не опинилася на підлозі. Не відразу зрозуміла, що мій чоловік навіть не спробував мене підтримати. Я ж, напевно, впала?

Що відбувається? Чому він мене не зловив?

Очі відкрилися, і я знизу вгору подивилася на двох дуже високих блондинів, принаймні з мого положення це так виглядало.

Обидва були повністю ошелешені.

– Ні, ти бачив? – нарешті промовив Верховний. – І тут все по-своєму зробила! Ось і відповідь, чому дар прокинувся раніше. Вона сама її покликала.

Хто, кого, куди і навіщо покликав, спочатку не розуміла. Тільки коли прямо перед носом побачила дві білосніжні кігтисті лапи, здогадалася – хто і кого. Я – свою вовчицю.

Отака красуня.)))