Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Я не відчуваю дарвенхардців, — повагавшись, промовила. — Хіба син тобі не розповів?

— Мій син, — Ахаз посміхнувся і на мить опустив голову, — приніс мені великий дар. Я не очікував, справді. Але ми ще не мали змоги тебе детально обговорити. Значно цікавіше було спостерігати за твоїми стражданнями. А ще... ну, треба було потурбуватись про твоїх друзів. Ту напів-Стожара, чи хто вона така... і Шукача. А після того я одразу спустився сюди.

— Що ти з ними зробив?

— Поки що вони живі. Ну... трохи покалічені, але ще живі. Хоча дівчину довелось також скувати такими ж древніми ланцюгами, як і тебе, бо інакше притлумити її сили не вдавалось. Вони вдвох убили двадцять шість дарвенхардців. Уявляєш? Це надзвичайно. Тандем напівчаклунки й Шукача виявився дуже дієвим, — в голосі Ахаза не лунало й краплини жалю. — Але дуже велика втрата для імперії. Стільки хіба в часи воєн вмирало. Тому, як ти розумієш, я не міг дозволити, щоб їх одразу ж позбавили життів. Ми ще маємо, що обговорити. Скажімо, де мені відшукати їх дім.

— А що тобі потрібно від мене? Мене ти також одразу не вбив.

Ахаз підійшов. Я не моргала, вдивляючись у нього. Сльози трохи висохли.

Його очі були світлими. Здається, сірими. Зараз, у червонястій напівтемряві, створеній вогнем, що колом оточував залу, полум’яніючи просто в підлозі, на обличчі правителя грали тіні. Якби мені не було так боляче рухатись, я б відсторонилася. Відвернулась би. Але могла тільки замружитись.

Однак — дивилася. Куди поділися всі мої промови про те, що, може, настав час мені щось робити? Куди зникли поклики до своїх друзів? Ось погляд, холодний, сирий, як останній день життя, ось смерть моя. І я, Стожар, який міг би так багато зробити, ще такий молодий, повносилий... безсила. Чужинка, слабка, яка колись чула про героїв, яка отримала могуття, до якого тепер і не докопатись, яка звільнила від нашийника єдину рабиню і щось собі надумала...

Спробувала знову поглянути по-іншому. Але нічого не змінилося. Відчула тільки, як наче повітря ще дужче загусло. Це було так дивно... але я відчувала його.

Кроки Величного були нечутними, як і у всіх дарвенхардців. Та я не бачила при ньому зброї. Ахаз присів поряд і, простягнувши руку, кісточками пальців провів в мене по щоці.

Я смикнулась від його руки так сильно, що ворухнулось усе тіло. Одразу ж стиснула зуби, приборкуючи скрик. Ланцюг забагрянів.

— Ти дуже схожа на напарницю Всевлада. Я спершу навіть не повірив йому, коли він сказав, що ви — не одна й та ж людина. Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями, але я все ж підозрюю, що Ханна родом із Метейського краю. Гадаю, ви якось пов’язані. Це навіює неприємні припущення. Наприклад, що Стожари знову можуть з’являтися на землях цієї держави. Звичайно ж, тобі не жити. Але я б хотів спершу зрозуміти, що ти тут робиш і як зламала прокляття, що вісім століть не дозволяло подібній пошесті вертатись на наші землі. Може, зробиш мені послугу і сама про все розповіси? Тоді я обіцяю тобі легку смерть. І твоїм друзям також.

В його очах я бачила власне бліде відображення. Бачила відблиски багряного вогню довкола. Чи варто сказати йому, що я й сама не знаю, чому тут опинилася?

Червоний вогонь у погляді Ахаза раптом нагадав мені інший — той, який я бачила, зазирнувши в дні падіння Колісії. Той, який охопив Обитель Стожарів, який пожирав усе довкола, але й близько не рівнявся у своїй жорстокості до тієї, на яку були здатні люди. Такі, як цей Величний.

Тіло нестерпно боліло. Було так холодно. Так страшно.

Страшно померти.

Я дивилася в його сірі очі і раптом пригадала інші. Колір був схожим, та тільки ті завжди були теплими. Здавалося, вони такі тому, що в них відбивається похмуре небо. Та за його хмарами завжди було сонце.

Невже те сонце вже зайшло? Чи от-от?..

Я ковтнула, відчуваючи в горлі болючу судому. Прошепотіла:

— Який ти великодушний, Ахазе. Але я вже повірила одному дарвенхардцю. Тому, для якого навіть вбивство його батьком матері не виявилося достатнім приводом, аби видалити з мозку схильність до зради. Я не хочу з тобою розмовляти. Залиш мене.

Ахаз посміхнувся. Зморшки від крил носа до кутиків рота поглибились, і хоч за сонячного світла, мабуть, його посмішка могла б видатись красивою, зараз це обличчя стало демонічним.

— О, якщо така твоя воля — лежи тут сама. Тільки не думай, наче ланцюг буде єдиним, через що тобі варто непокоїтись. Солодких тобі марень, Стожаре. Вранці я повернусь, щоб з тобою говорити. Налаштуйся відповідати чесно.

— Що ти зробиш зі мною? Накинеш ще одного ланцюга? Стрілятимеш з лука?

— Твій розум все зробить за мене.

Він устав і, підійшовши до одного з накритих предметів, що був найближче до моєї голови, потягнув за тканину. Вона важко, звиваючись, мов зміїна шкіра, ковзнула донизу. В повітря піднялася хмара густого пилу. Коли