Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Підступили до його сонного і про всяку небезпеку безпечного, схопили ґвалтом, скрутили йому руки й ноги,— аж тоді жахнувся він зо сну, та й поворухнутися вже не зміг, дивився тільки зчудовано й здумі-ло на чудернацькі личини, які коло нього порались. Шалениста уява, як завжди, насувала йому химерні думки: тепер гадав він, що то на нього напали всі привиди й примари зачарованого замку, що його самого заклято і негоден він ані з місця зрушитись, ані од тої напасті боронитись,— одне слово, все сталося так, як передбачав парох, який цю хитру штуку затіяв. З усіх присутніх один тільки Санчо лишився при власнім образі і розумі; хоч панове божевілля і його за малим не опанувало, тут він зміркував одразу, хто були ті замашкаровані поторочі, але не важився словом озватись, поки не збагнув, на що і про що зловили і зв'язали його пана, а пан теж мовчав, ні пари з уст, чекав, куди його заведе ота недоля. Не куди ж і завела, як у клітку, що тим часом до корчми втягли: ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх та розламати. Тоді [301] поторочі взяли тую клітку на плечі, і в ту хвилину, як вони мали виносити ЇЇ з кімнати, загримів звідкілясь страховитий голос — таким його намагався зробити цилюрник (не той, що за сідло змагався, а інший):

— О Рицарю Сумного Образу! Не журися тим, що у в'язницю тебе вкинуто: так-бо треба для того, щоб якнайшвидше довершилася пригода, на яку підняла тебе твоя хоробрість. Завершиться ж вона й закінчиться тоді, коли хижий ламанчський лев поєднається з лагідною то-боською голубкою, коли схилять вони обоє гордії свої голови під солодке подружнє ярмо: з того нечуваного союзу постануть на світі завзяті левчуки, що успадкують гострі пазурі доблесного свого породителя. А станеться се ще до того, як погонець за полохливою німфою в своїм нестримнім природнім гоні двокротно одвідає всі зорянії знаки. А ти, о найшляхетніший й напокірніший з усіх джур, що мали будь-коли меча при боці, бороду на обличчі і нюх у нізд іях, не вдавайся в тугу, що в тебе перед очима викрадають таким робом цвіт мандрованого рицарства, бо скоро, як буде на те воля Створителя світу, ти сягонеш так далеко і так високо вгору, що сам себе не впізнаєш: обітниці доброго твого пана промовлялися не всує. В імені мудрої чарівниці Брехтіани запевняю тебе, що заслуженина твоя вся буде виплачена, як сам скоро на ділі побачиш. Слідкуй же слідком за сим доблесним завороженим рицарем, іди за ним усюди, аж поки не станете обидва на слушному місці. Я сказав усе, що міг: зоставайся з Богом, а я вернусь сюди — сам знаю куди.

Наприкінці свого пророцтва цилюрник підійняв раптово голос, а потім понизив його і зарокотав так ніжнотонно, що хто був у жарт втаємничений, і той був ладен повірити віщунові.

Дон Кіхот утішився непомалу з того пророкування, бо він одразу збагнув його силу: випадало йому, значить, узяти чесний, законний шлюб із коханою своєю Дульсінеєю Тобоською, а з її благословенного лона мали з'явитися на світ левчуки, тобто діти його, на віковічную славу рідній Ламанчі. Свято повіривши в те віщування, він підніс голос, і, глибоко зітхнувши, промовив:

— О ти, віщуне, хто б ти не був, що таке велике напророчив мені благо! Молю тебе і благаю, попроси в моїм імені мудрого чарівника, що опікується моєю долею, аби не дозволив мені загинути у сій в'язниці, поки не справдяться проголошені од тебе нечувано радісні обітуван-ня. Аби тільки все те збулося, невольничі муки стануть мені за славу, кайдани, що мене сковують — за відраду, тверда підлога темниці моєї — за м'яке і блаженне шлюбне ложе. Що ж до потіхи, якої вділив єси джурі моєму Санчові Пансі, то я, знаючи правдивість його і чесність, вірю і уповаю, що він не покине мене ні в добрій, ні в лихій долі; а як не послужить нам фортуна і я не зможу, буває, подарувати йому обіцяного острова чи іншою високою нагородою його відзначити, то принаймні заслуженина його не пропаде: в тестаменті, складенім уже мною, ознаймив я виразно, що йому належить дати, хоть може й не по многих і многоцінних його переді мною заслугах, так по щирій моїй спримозі.

Санчо Панса чемненько вклонився панові свому і поцілував йому [302] обидві руці — мав би в одну цьомнути, та не міг,-бо міцно були зв'язані докупи.

Тоді ті поторочі знову підняли клітку на плечі й поставили її на волову підводу.

РОЗДІЛ XLVII

Про те, яким дивним способом зачаровано Дон Кіхота з Ламанчі, а також про інші знамениті події

Опинившись таким чином у клітці на возі, Дон Кіхот промовив:

— Многі і многоважні історії про мандрованих рицарів довелось мені перечитати, та зроду ще не читав, не чув і не бачив, аби заворожених рицарів везено чи несено таким дивним робом і повільним ходом, якого можна сподіватися од сих лінивих і длявих животин: зазвичай переношувано їх повітряним шляхом з неймовірною швидкістю, на хмарі якій-небудь чорній або сизій, на огненній колісниці або на гіпо-грифі чи ще на якому такому дивогляді,— а мене везуть ось волами на возі, аж ніяково сидіти, їй-Богу... Та річ можлива, що новітнє рицарство й новітнє чарування іншими мають ходити шляхами, ніж старожитні, і так само, як я став новим рицарем на світі, першим, що відродив призабуте ремесло доблесних шукачів пригод, винайшлися також нові способи чарування і нові засоби пересування для зачарованих. Що ти про се думаєш, синку Санчо?

— Нічого я про се не думаю,— одказав Санчо,— бо я не такий очи-таний у мандрованому письмі, як ваша милость; одно тільки скажу, хоть і побожитися не гріх: всі оці марюки, що тут снуються, аж ніяк