Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Серед сміття лишався ще один водяник. Дерхан побачила, що він стоїть неподалік і стривожено спостерігає за аватаром. Вона поманила його ближче. Той посунув до них то на чотирьох ногах, то на двох, розчепіривши пальці ступнів, аби рівно триматися на непевній землі. Комбінезон у нього був зі світлої, вощеної матерії, якою часом користувалися водяники: вона відштовхувала рідину, аби не промокнути й не поважчати, коли водяник плавав.

— Ти готовий? — запитала Дерхан.

Водяник кивнув. Дерхан пильно на нього подивилася, проте вона замало знала про його народ. В ньому не було нічого такого, що би підказало їй, чому він присвятив себе цій дивній, вимогливій секті, чому поклонявся цьому непевному інтелектові, Раді Конструктів. Для неї було очевидно, що Рада ставилась до своєї пастви, як до пішаків, що вони не приносили їй ніякої радості чи задоволення, а лише певну... користь.

Дерхан не розуміла, анітрохи не розуміла, що давала вірянам ця єретична церква.

— Допоможи мені дотягнути це до річки, — сказала вона, піднімаючи один з кінців товстого кабелю.

Жінка похитнулася під його вагою, і водяник кинувся до неї, допомагаючи не втратити рівновагу.

Аватар не рухався. Він спостерігав, як Дерхан і водяник відходять від нього, прямуючи до бездіяльних кранів, що на північному заході вистрілювали в небо з-за куп сміття довкола Ради Конструктів.

Кабель був величезний. Дерхан довелося кілька разів зупинитися, покласти його й передихнути, перш ніж рухатися далі. Водяник флегматично плівся поруч, зупинявся, коли й вона, і чекав, коли можна буде знову рушати. Розмотуючись, котушка дроту за ними поступово зменшувалася.

Дерхан обирала дорогу, рухаючись крізь купи непотребу до річки, немов розвідниця.

— Ти знаєш, для чого все це? — швидко запитала вона у водяника, не обертаючись.

Він кинув на неї різкий погляд, тоді поглянув на виснажену постать аватара, яку все ще було видно на фоні сміття. Похитав обрезклою головою.

— Ні, — відказав він. — Лише почув, що... Бог-машина вимагав нашої присутності, аби ми були готові ввечері попрацювати. Почув Його наказ, як сюди прийшов, — інтонація у водяника була цілком нормальною.

Він говорив уривчасто, але доброзичливо, без релігійного фанатизму. Його відповідь більше нагадувала філософські нарікання роботяги на начальника, який вимагає працювати понаднормово, а доплачувати за це не збирається.

Але коли Дерхан, захрипла від напруження, почала ставити більше запитань — «Як часто ви збираєтесь?», «Що ще Рада просить вас зробити?» — він з острахом і підозрою зиркнув на неї та почав відповідати на все одним словом, потім кивками, а потім взагалі перестав говорити.

Дерхан замовкла. Вона зосередилася на своїй ноші.

Смітники розкинулися неохайними лабіринтами аж до самої річки. В Сірому Меандрі від берегів річку відділяли стіни зі слизької цегли, що випиналися з темної води. У часи розливу від повені рятував хіба якийсь метр крихкої глини. В інший же час між хвилястою поверхнею Смоли й верхівкою стін було аж два з половиною метри.

З потрощених цеглин виростала огорожа, яку збудували багато років тому, щоб утримати тодішні зачатки сміттєзвалища. Була вона із залізної сітки, дерев’яних планок і бетону. Але з часом під вагою накопиченого сміття стара огорожа загрозливо нависла над водою. За десятки років частини слабенької стіни попроривалися й висмикнулись із бетонної основи, розсипаючи сміття в річку. Огорожу ніхто не ремонтував, тож у тих точках сміттєзвалище утримувала лише міць самого потрощеного непотребу.

Стиснуті блоки сміття коли-не-коли падали у воду масними лавинами шлаку.

Велетенські крани, що вивантажували непотріб із сміттєвих барж, колись стояли на відстані кількох метрів од нейтральної території, висушеної сонцем і порослої низенькими кущиками, але ці кілька метрів швидко захопило сміття. Тепер працівникам звалища доводилося плентатися по горбистому рельєфу, щоб дістатися до кранів, які нині стирчали просто з огидного рельєфу смітника.

Сміття було гейби плодючим і породжувало все нові конструкції.

Дерхан з водяником блукали в грязюці, аж поки лігво Ради Конструктів не сховалося з очей. За ними тягнувся слід з кабелю, котрий ставав невидимим, як тільки опинявся на землі, — перетворювався на ще один шмат непотребу в цілому пейзажі механічних відходів.

Пагорби сміття поступово зменшувалися в міру наближення до річки. Перед ними з горішнього шару відходів на метр з лишком здіймалася іржава загорожа. Дерхан трішки змінила напрямок, попрямувавши до великого пролому в сітці, де звалище виходило на річку.

По той бік огидної води Дерхан забачила Новий Кробузон. На мить точно в отворі опинилися округлі шпилі Вокзалу на вулиці Відчаю, що нависали над містом вдалечині. Їй було видно підвісні колії, що тягнулися між безладно розміщеними баштами. Вартові вежі потворно випиналися в небо.

Навпроти на край річки жирно накочувалося Слинне Вогнище. Уздовж Смоли не було набережної — натомість де-не-де вигулькували окремі відрізки вулиць, а далі — приватні сади, голі складські стіни й пустирі. За приготуваннями Дерхан спостерігати було нікому.

За кілька метрів від краю Дерхан поклала на землю кінець кабелю й обачливо підсунулась до діри в огорожі. Вона намацувала ногами тверду поверхню, побоюючись, що сміття зсунеться й жбурне її в багнисту річку. Жінка якомога нахилилася й оглянула неквапливі хвилі на плесі.

Сонце повільно наближалося до дахів із західного боку, й брудний темний колір річки відсвічував червоним.

— Пендж! — прошипіла Дерхан. — Ти там?

За мить почувся тихий плюскіт. Один із непримітних шматків сміття, що вкривали річку, раптом підплив ближче. Він рухався проти течії.

Пенджфінчесс виставила голову над водою. Дерхан усміхнулася від дивної, відчайдушної полегкості.

— То що, — сказала Пенджфінчесс. — Настав час виконати моє останнє завдання.

Дерхан кивнула, почуваючи недоречну вдячність.

— Вона допоможе, — пояснила іншому водяникові, який тривожно й підозріло витріщався на Пенджфінчесс. — Кабель завеликий і заважкий для тебе одного. Якщо ви проберетесь, я подам його вам обом.

За кілька секунд водяник розважив, що ризики від участі новоприбулої були не такі важливі, як поставлене завдання. Він нервово й налякано зиркнув на Дерхан і кивнув. Швидко потупцяв до отвору в металевій сітці, на мить спинився, а тоді елегантно стрибнув у воду. Він пірнув настільки точно, що почувся лише тихий сплеск.

Пенджфінчесс з недовірою його оглядала, поки він наближався. Дерхан швидко роззирнулася й побачила циліндричну металеву трубу, завтовшки грубшу за її стегно. Вона була довга й надзвичайно важка, однак, завзято працюючи