Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

недобра. Причина полягала в тому, що в ній сиділи страх і непевність у собі, отож своїм різким тоном вона ніби прикривала власну безпорадність, побоюючись, що інакше її перестануть слухатись. А крім того, це було навіть приємно — гримати на людей і бачити, що вони тебе бояться. І це давало полегкість украй напруженим нервам. Скарлет і сама помічала, що характер у неї змінюється. Іноді, коли від надто категоричного її наказу Порк ображено відкопилював нижню губу або Мамка бурмотіла під ніс: «Дехто щось дуже заноситься...», вона дивувалася подумки, де поділись її добрі манери? Усю ту доброзичливість і лагідність, що їх була намагалася прищепити їй Еллєн,— наче вітром звіяло, як ото листя облітає з дерев при першому холодному подиху осені.

Скільки разів Еллен, бувало, казала їй: «Будь тверда з підлеглими, але й лагідна, особливо з неграми». Однак якщо вона тепер буде лагідна з ними, вони цілий день сидітимуть на кухні й правитимуть теревені про добрі давні часи, коли хатнім неграм не доводилося працювати на полі.

«Люби своїх сестер, піклуйся про них. Будь добра до немічних,— казала Еллен.— Май прихильне серце до тих, хто в горі та біді».

Але вона не могла тепер любити сестер. Вони ж зайвим тягарем висіли в неї на шиї. А щодо піклування про них, то хіба вона не купає їх, не розчісує їм коси, не годує, хоча й мусить кожен день у пошуках городини проходити пішки по кілька миль? І хіба вона не навчилася доїти корову, дарма що й досі серце у неї завмирає, ледве-но це страховисько ворухне в її бік рогами? А бути доброю — то чисте марнотратство. Якщо вона дуже панькатиметься з ними, вони ще довше будуть вилежуватись у постелі, тоді як їй треба якомога швидше підняти їх на ноги, щоб у господарстві додалися дві пари рук.

А одужували сестри таки повільно і лежали в ліжку схудлі й малосилі. За той час, коли вони були без пам’яті, у світі багато що змінилося. Прийшли янкі, розбіглися негри й померла мати. Це були три неймовірні речі, які їхня свідомість відмовлялася сприймати. Часом їм здавалося, що вони досі ще марять, а в дійсності нічого такого не сталося. Бо ж от Скарлет ніколи раніше так не поводилась, як тепер, і годі було й повірити, щоб це діялося насправді. Коли вона ставала у них біля ліжка й бралася перелічувати всю ту роботу, яку гадала накинути їм після одужання, вони дивились на неї, мов на примару. Їм у голові не вкладалося, що вже немає сотні рабів, аби те все робили. І що панночкам О’Гарам доведеться самим докладати рук до чорної праці.

— Але ж, сестричко,— ніжне напівдитяче лице Керрін ставало з подиву біле як полотно,— я не можу скіпати скіпки. Які ж у мене руки після цього стануть!

— То подивись на мої,— відказувала Скарлет з безжальною посмішкою, простягаючи до сестри загрублі долоні в саднах і подряпинах.

— Я вважаю, це просто гидко, що ти так розмовляєш з малою та й зі мною! — вигукнула Сьюлін.— Ти все це брешеш, щоб залякати нас. Мама не дозволила б тобі розмовляти таким тоном! Скіпати скіпки — це ж тільки подумати!

Сьюлін дивилася на старшу сестру з безсилою ненавистю, бувши певна, що Скарлет говорить їм це, аби дужче допекти. Сьюлін мало не вмерла, вона втратила матір і була самітна й перелякана, і хотіла, щоб її хтось пожалів і приголубив. А Скарлет замість цього ставала щодня у них над ліжком і з якимось новим гидотним поблиском у ледь розкосих зелених очах приглядалась, як здоров’я сестер кращає, і починала розводитись — мовляв, вони мають прибирати постіль, готувати їжу, носити воду відрами, скіпати скіпки. І вигляд у неї був такий, наче її дуже тішило доводити до їхнього відома всі ці відворотні речі.

А Скарлет це й справді тішило. Вона наганяла страху на негрів і допікала сестрам не лише тому, що була надміру заклопотана, втомлена й замотиличена, щоб думати про якісь там ніжності, а й тому, що це допомагало забувати про розчарування, яке тяжіло їй на серці, адже все те, чого мати навчала її про життя, виявилося безвартісним.

Все, що вона дізналася від матері, стало тепер зовсім ні до чого, і душу Скарлет пойняли біль і розгубленість. Їй не спадало на думку, що Еллен не могла передбачити краху тієї цивілізації, в якій вона вирощувала своїх дочок, не могла провидіти, що зникне вся та суспільна верства, в якій мали вони жити. Скарлет не спадало на думку, що Еллен, навчаючи її бути лагідною і зичливою, чемною і доброю, скромною і правдивою, керувалася розміреним плином свого власного життя, небагатого на події, і не припускала, щоб у її дівчат воно склалося інакше. «У житті добре ведеться саме тим жінкам, які дотримуються цієї науки»,— казала Еллен.

У розпачі Скарлет думала: «Ніщо, ну геть ніщо, чого вона мене навчала, не може стати мені в пригоді! Яка користь з доброти? І для чого мені вихованість? Краще, якби я навчилася орати або збирати бавовну, як негри. Ох мамо, твоя наука нічого не варта!»

Вона не задумувалась над тим, що впорядкований світ Еллен відійшов у минуле і його заступив інший світ, в якого свої суворі закони, інакші мірила й вартості. Вона тільки одне бачила — чи то здавалось їй, наче бачить,— що материна наука виявилася ні до чого, отож чимшвидше сама змінювалась, аби вистояти супроти цього нового світу, до якого її не було підготовлено.

Тільки її ставлення до Тари лишилося незмінним. Хоч би яка втомлена верталась вона через поля, щоразу, коли на видноті з’являвся приземкуватий білий будинок, на серці в неї ставало мило й радісно, що ось це її рідна домівка. Щоразу, коли вона дивилася з вікна на зелені луки, й червоні поля, і високий густий ліс над болотом, душу її переповнювало відчуття краси. Любов Скарлет до цих ясно-червоних горбів з положистими схилами, до цієї прегарної землі, червінь якої то густа, як кров, то багряна, а то тьмянувата, мов цегла, чи й пурпурова, до землі, на якій росте диво зелених кущів, зоріючи білими пухнастими клубочками,— ця любов була єдиним почуттям Скарлет, що не зазнало змін. Ніде на цілому світі не було землі такої, як ця.

Коли вона дивилася на Тару, то починала розуміти, чому виникають війни. Рет помилявся, кажучи,