Читати книгу - "Гробниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Констант вибрався з екіпажа.
Своїм ціпком він помацав ґрунт. Так, тут стояло двійко коней, причому зовсім нещодавно. З колії було видно, що екіпаж був один і рухався він не до гробниці, а геть від неї.
— Почекай тут, — наказав він слузі.
Констант відчув якусь дивовижну силу у вітрі, що наче прокрадався крізь густі віти в’язів на алеї, що вела до дверей гробниці. Затуляючись від його поривів, він застебнув вільною рукою плащ на горлі, а потім принюхався. Констант майже втратив нюх, але він не міг не відчути неприємного запаху, химерної суміші з диму, ладану та смороду гнилих водоростей на березі моря.
Його очі сльозились на холоді, але він побачив, що в каплиці світиться. Думка про те, що там може переховуватись хлопець, штовхнула його вперед. Констант пішов, не звертаючи уваги ні на шум, схожий на хлюпотіння води, ні на свист, схожий на посвист вітру в телеграфних дротах або вібрацію рейок під час наближення потяга.
Ці шум і свист скидались на музику.
Він не мав наміру відволікатись на трюки, що їх могла влаштувати Леоні Верньєр, — хоч зі світлом, хоч із димом, хоч зі звуком.
Наблизившись до важких дверей, Констант узявся за ручку. Спочатку вона не піддалася. Він вирішив, що двері засунуто або ж підперто зсередини меблями, але він однаково спробував знову. Цього разу двері несподівано розчинились, і Констант увалився в каплицю, ледь не впавши.
І відразу ж побачив її. Леоні стояла до нього спиною перед невеличким вівтарем усередині восьмикутної апсиди. Вона навіть не намагалась сховатися. Хлопця ж ніде не було видно.
Виставивши вперед щелепу й зиркаючи на всі боки, Констант прокрокував до нефа, постукуючи ціпком по кам’яних плитах і незграбно викидаючи ноги під час кожного кроку. Одразу за дверима виднівся порожній п’єдестал із зубчастими краями, наче з нього колись зірвали якусь статую. Знайомі гіпсові статуї святих, розставлені під стінами за кількома рядами скромних лавок, мовчки зустрічали Константа, коли він повільно наближався до вівтаря.
— Мадемуазель Верньє! — різко мовив Констант, роздратований її неувагою.
Та Леоні навіть не поворухнулась. Здавалося, вона взагалі не помічає його присутності.
Констант зупинився й поглянув на карти, розкидані по кам’яній підлозі перед вівтарем.
— А це що за дурниці? — спитав він, ступаючи у квадрат.
Раптом Леоні обернулась і глянула йому прямо у вічі. Капюшон упав з її голови. Констант скинув руки вгору, відрухово затуляючись від яскравого світла. Посмішка вмить ізникла з його лиця. Констант не міг збагнути, у чому справа. Наче він добре бачив обличчя дівчини — той самий прямий погляд, ті самі спадисті кучері, що й на портреті, який він викрав із квартири на Рю де Берлін, — але зараз Леоні перетворилася на якусь зовсім іншу істоту.
І поки він, засліплений та отетерілий, стояв і дивився, вона почала змінюватися. З-під шкіри стали виступати кості, сухожилля й голий череп.
Констант дико заволав.
Раптом щось налетіло на нього, і зловісна, не схожа на звичайну тиша вибухнула какофонією вереску й завивання. Він затиснув вуха руками, щоб істоти не проникли йому в голову, але чиїсь кігті й пазурі відривали його пальці, при цьому не залишаючи на тілі жодної подряпини.
Здавалося, намальовані фігури тепер зійшли зі стіни, і кожна з них перетворилася на свою зловісну подобу. Нігті стали кігтями, пальці — пазурами, очі — блискучими уламками холодної криги. Відкинувши ціпок і намагаючись захиститись, Констант схилив голову на груди й затулив обличчя руками. Він упав навколінки, задихаючись, а серце його втрачало ритм і билося дедалі слабше. Констант спробував виповзти з квадрата, але якась незрима сила, схожа на вітер непереборної моці, заштовхувала його назад. Завивання музики, її пульсація дедалі дужчали. Здавалося, її звуки линули і ззовні, і зсередини, відлунюючись у його голові, розколюючи свідомість. «Ні!» — загорлав він.
Утім, сила голосів наростала. Нічого не тямлячи, Констант глипнув на Леоні. Одначе не побачив її, бо сяйво було надто яскравим, а повітря повнилося палючим димом.
Раптом позаду нього, а скоріше з-під самісінької поверхні його шкіри, почувся зовсім інший шум. То було шкрябання, наче пазурі якогось звіра дряпали його кістки. Знову повітря різко сколихнулося. Констант сіпнувся від болю, закричав і повалився на підлогу.
Несподівано йому на груди, немов рись, скочив демон, у якого з пащі смерділо тухлою рибою. Він був худий, скрючений, із червоною лискучою шкірою, навислими надбрівними дугами та химерно-пронизливими блакитними очима. Констант знав, що демонів не існує, що цієї потвори тут не мусить бути. Однак очі Асмодея дивилися просто на нього. ««Ні!» — Констант роззявив рота в останньому розпачливому зойкові, та цієї миті диявол уразив його.
І відразу ж у гробниці все завмерло. Шепотіння та зітхання духів стали слабнути, і невдовзі запала тиша. На підлозі валялися розкидані карти. Обличчя на стіні знову стали пласкими й двовимірними, але їхні пози та вирази трохи змінились. У кожному з них безпомилково вгадувались ті, хто жив і помер у Домен де ля Кад. Як на малюнках Леоні.
А на галявині слуга Константа зіщулився, затуляючись від диму, вітру й сяйва. Він чув, як заверещав його хазяїн — раз, потім удруге. Були в тому крикові якісь нелюдські нотки, і слуга від страху боявся поворухнутись.
Тільки зараз, коли все стихло, а світло в каплиці потьмяніло, він наважився вийти зі своєї схованки. Поволі наблизившись до масивних дверей, служник побачив, що вони трохи прочинені. Обережно пхнувши їх рукою, він не відчув опору. «Мосьє?! Де ви?»
Слуга ступив через поріг. «Мосьє!» — знову гукнув він.
Протяг, схожий на видих, умить вигнав із каплиці дим, змінивши його на прохолодне чисте повітря. І тільки один ліхтар лишився горіти на стіні. Чоловік відразу ж помітив труп свого хазяїна. Той лежав долілиць перед вівтарем, а довкола нього валялись розкидані карти. Служник кинувся вперед, перевернув виснажене тіло на спину — і перелякано відсахнувся. Через усе обличчя Константа протягнулися три глибокі різані рани, як від пазурів дикої тварини.
Схожі на ті порізи, що їх він залишав на тілах убитих ними дітей.
Чоловік механічно перехрестився, а потім нахилився й закрив застиглі, широко розплющені від жаху очі свого хазяїна. І тут його рука зупинилася — він помітив на грудях, прямо на серці Константа прямокутник карти. Диявол.
Невже вона завжди тут була?
Отетерівши від подиву, слуга сунув руку в кишеню, куди — він міг у цьому заприсягтися — поклав цю карту, щойно його хазяїн
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гробниця», після закриття браузера.