Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— коли звільнялася з каналу, її хіба ж так трясло! А тут проступило в ній щось нове, якась відстороненість, — навіть про те, як елеґантно помножила на нуль того народного пацика, говорила без всякого тріумфу. Од утоми носик моїй дівчинці почервонів і загострився, нависла над кухонним столом лампа прокреслила від носа до губ уже явні, графічно чіткі вритини, — без косметики вона завжди така рідна, мила, що мені терпне всередині на неї дивитись, але щойно тепер я розгледів, як вона за ці дні схудла, зробилася зовсім ефірною, аж личко видовжилось… І я подумав, що вона перестала подобати на дівчисько. Вперше за весь час, що ми разом, я відчув, що вона справді старша за мене, — і то не на п'ять років, а на якусь геть незміриму дистанцію…

Давай лягати, мале, — я й сам уже ледве тримався на ногах, і де, блін, мої дев'ятнадцять, коли цілу ніч можна було джиґувати, як Карлсон із моторчиком, а на ранок, іно перегар зажувавши, бігти на пари хоч би хни?.. Угу, кивнула вона, давай, — і звела на мене очі, які, крізь усю дерев'яну втому, крізь отупіння пізньої години й спаленого на жужіль адреналіну, зненацька прошили, пронизали мене живою музикою, немов зазвучавши на голос, — в очах їй світилася ніжність, і покора, і сум, і щось таке непередавано-жіноче, від чого горло мені здавило клубком: поїдемо завтра до того дядька?..

Якщо ти хочеш, прохрипів я, голосом старого мафіозі з фільму Тарантіно. Холера, я таки був зворушений, мало що не розревітись був готовий. Я й збирався вранці на Бориспіль, до того експропрійованого Юлічкою дядька, — з'ясувати подробиці й оцінити збитки (дзиґар із зозулею, горіхова шафа, що там ще ця курва сплавила Б. і К° за моєю спиною?), — але збирався їхати сам, досі я ніколи не втягував Лялюську в свої справи… Правда, ті справи досі ніколи й не зазнавали такого удару, як тепер од Юлічки. Оце, блін, пригрів гадюку на грудях.

От саме це, — як стало ясно, коли клубок першого шоку трохи осівся, перекипів і розклавсь на окремі повісма (де втрати фінансові, де моральні, де іміджеві, за що найперше хапатися, щоб залатати дзюри хоч частково…), — саме це, в принципі, й пече мене найбільше: що пригрів гадюку. Обман довіри — це найболючіший пробій, і нічим його не залатаєш. Така кльова секретарка, незамінна помічниця, права рука! Акуратистка, що не натішишся. І завжди в курсі всіх моїх планів, ах ти ж йоханий бабай. Як же я так повівся, коли ця сучка понад півроку водила мене за носа, цілу історію мені сплела, як то дядькові спадкоємці, син і дочка, буцімто забаскаличилися й намовили його нічого з хатнього скарбу не продавати? І так усе серйозно, заклопотано, куди твою маму, — ах Адріанамброзьїч, што же дєлать, оні отказиваютца?.. Мусимо набавляти ціну, відповідав я як ідіот, іншої ради немає. І ціну, по всьому видать, зацікавлені особи таки Юлічці набавили некисло: коли я сам подзвонив дядькові, той навідріз відмовився мати зі мною до діла: нічого не знаю, нічого не продаю, передумав, пішли всі на фіґ, — дядько відверто не бажав зі мною балакати, ніби хтось його супроти мене добряче настрополив чи й просто оббрехав, але я все ще, як лох, нічого не підозрював. Сам не знаю, як сьогодні (ба ні, вже вчора!) зумів стриматися й нічим себе не виказати, коли мій директор банку, давній і вірний клієнт, пожалівся мені, неявним докором, що бачив удома в міністра нове придбання — сецесійний дзиґар із зозулею, і що таке чудо, кажуть, прямо під Києвом знайшлося, десь у селі за Борисполем, — типу, що ж це я, роззява, так провтикав, вважай, під носом?.. Оце був удар — прямо по тім'ячку! Довірливий, м'якосердий Адріян Ватаманюк, друг дітей і тварин. І мелітопольських проституток. А я ж їй, курві, ще й зарплату був підвищив, і на мистецтвознавчий впихав на безоплатне навчання: учися, серденько, колись з нас будуть люди… Млять. І як, питається в задачці, жити, як будувати бізнес чи взагалі будь-що будувати, — коли нікому не вірити?..

А найсмішніше, що Юліччина афера рано чи пізно все одно б вийшла на яв: дзиґар із зозулею — то не голка в сіні, на нашому жалюгідному ринку, де, як у селі, всі одне одного знають, таку комерційну таємницю хрін утаїш, — але, видно, цій профурі геть стріху знесло од захланности, од нагоди неждано-негадано урвати кусок, який їй і не снився… От цікаво б знати — який відсоток їй запропонували від Б., за скільки вона мене продала?

А по суті ж, нема різниці — чи продавати людину, чи країну. Лялюська вже заснула, і я продовжую звертатись до неї подумки: різниця тут суто кількісна, Лялюсь, не якісна. Між твоїм Вадимом і моєю Юлічкою різниця виключно в обсягах товарообороту: твій пацик бере дорожче. От і все. Просто, моя дівчинко, є ми — і є вони: ті, хто чомусь служить, — і ті, хто гребе під себе, торгуючи тим, що їм не належить (і чому я лаю їх проститутками, проститутки принаймні торгують своїм власним, анатомічно невідчужуваним добром!). Це — як два ворожі табори, і межа між ними — як на фронті лінія вогню. Може, це взагалі єдина межа між людьми, яка справді важить. Якої ніколи, ніде, за жодних обставин не вдасться подолати. Тонка така, невидима оку межа, — є перекинчики через неї, а є й полеглі, як завжди на лінії вогню. І ще невідомо, котрих більше.

Це мені щойно прийшло до голови, спізненим відгуком на твоє, напівсонне вже, звіряння, як ми вже вставали з-за столу, — йди ти перший до ванної, — ні, йди ти, я ще покурю, — знаєш, я зрозуміла про Владу, і про Гелю теж, у чому була їхня помилка, це твій торішній сон, я його нарешті розшифрувала: в них була однакова смерть! — як це, однакова смерть? — ну, не буквально, звісно, але з тої самої причини, — щось ти вигадуєш, мале, — ні, це правда, Адю, просто я ще не вмію цього на словах викласти до пуття, але побачиш, коли я закінчу фільм, я його обов'язково закінчу, хай-но тільки заберу в Вадима відзнятий матеріал… На мить мені, грішним ділом, здалося, що ти од утоми заговорюєшся, і я злякався за тебе твоїм, задавненим страхом, що його ти, виходить, у мене непомітно вщепила (бо в любові обмінюються всім, авжеж, від мікрофлори й поту — до снів