Читати книгу - "Піти й не повернутися"

мерехтливий вогник у нічному вікні. Зоська вже не старалася розмовляти з Антоном, вона тихенько плакала, непомітно витираючи пальцями очі. Це ж треба все так зіпсувати в їхній такій нелегкій дорозі, думала вона про Антона, відчуваючи себе дуже ображеною і нещасливою. Виявляється, вона потрібна йому для здійснення шкурного наміру, й зовсім не тому, що він покохав її. Хоча… Усе-таки він не відмовився від неї — навпаки, він готовий був зв'язати свою долю з її долею. Та й вона теж не проти, вона була б рада, аби тільки він лишався таким, як був раніше, партизанським хлопцем Голубіним. Але ж він надумав стати кимось іншим — як на це могла погодитися Зоська.

І, окрім усього іншого, він намірився вчинити явну дурницю з цим Скіделем. Дивно, як він не може зрозуміти, що німці ніколи не простять йому партизанства і рано чи пізно повісять із биркою на шиї. Даремно він сподівається на якогось свого земляка. В такій справі ніякий земляк не заступиться.

Треба було затриматися самій і затримати на хуторі Антона, але як це зробити, Зоська ще не знала. Водночас вона відчувала, що сама надто спізнилася, що так можуть минути всі терміни її завдання. Хоча зараз їй було не до термінів. Під загрозою опинилися її голова та її завдання взагалі.

Вогник, що блимав віддалік, десь пропав, вони якийсь час нічого не бачили коло себе, окрім тьмяного снігового поля, дуже шумів обіч на вітрі хвойний узлісок. Цей узлісок тягнувся й тягнувся кудись у снігові сутінки, і Зоська, вже не відстаючи, швидко йшла за Антоном, поки за наступним поворотом попереду знову не з'явився червоний вогник у віконці. Біля самого лісу виднілося кілька будівель, чорнів на снігу пунктир огорожі й на гілках дерев у чорному небі тьмяно сірів сніг.

Антон раптом зупинився. Зоська теж уповільнила крок — з хутора почулося рипіння журавля й тихий плюскіт води, що переливали з одного відра в інше.

Нічого не сказавши, Антон повернув уздовж загорожі до хутора й Зоська, трохи відставши, пішла слідом. Мабуть, вони зайшли з тильного боку садиби, від лісу, — хату й віконце із вогником незабаром затулили засніжені дахи якихось повіток, з'явилася лазня на відшибі. Під низькою стіною хати лежали покриті снігом колоди, мабуть, підготовлені на дрова чи для чогось іншого. Антон обійшов ці колоди і майже зіткнувся з чоловіком у кожусі, що ніс в обох руках два дерев'яних відра з водою.

— О, повні, пощастить! — замість привітання жартома сказав Антон. Чоловік спинився, обережно поставив відра на сніг, мовчки розглядаючи в сутінках нічного гостя. — У хаті чужих немає? — тихо запитав Антон.

— Немає, — глухо обізвався чоловік.

— Хазяїн? — кивнув Антон.

— Так, так.

— Ну запрошуй до хати. Зігрітися треба.

— Прошу, прошу пана, — не дуже, однак, радо промовив господар. Покинувши на снігу відра, він ступив на дощаний, очищений від снігу ганок, розчинив низькі двері. — Прошу пана.

Переступивши слідом за Антоном поріг, Зоська опинилася в просторій трьохстінній прибудові, господар зачинив за нею двері, й вона оглянулася. Навпроти виходу димно горіло в печі, біля вогню стояли великі чорні чугуни — напевне, корм для худоби, подумала Зоська. Тут же з рогачем у руках стояла білолиця, ще не стара жінка, спокійно і мовчки вона обвела очима Антона, потім перевела погляд на Зоську. З-за столу здивовано позирав на них хлопчик-підліток, він сидів над розгорнутою книжкою, поруч миготів вогник каганця, той самий, напевне, що привів їх сюди.

У хаті було майже темно, із дверей тягло холодом, дрова у печі, певно, тільки-но розгорялися.

— Ми трішки відпочити, — сказав Антон, стоячи перед жінкою.

— Прошу, прошу, — тихо сказала господиня й поставила в куток рогач.

Зоська спробувала розібратися, куди вони потрапили, що за люди на цьому хуторі, але відразу що-небудь зрозуміти було неможливо. Здається, господар і господиня розмовляли по-польськи, отже, належали до місцевої шляхти, котра, як пам'ятала Зоська, завжди мала свій особливий погляд на все у світі. Світловолосий хлопчик вискочив із-за столу й послужливо підсунув гостям коротку лавочку, що стояла коло стіни.

— Прошу пані й пана сідати, — напевно лагідно сказала господиня.

— Сядемо, — погодився Антон. — Сідай, Зосько, перевзувайся. Погріємося трохи.

Зоська задоволено опустилася на гладку дубову лавку, стягла ущент намоклий чобіт. Хлопчик знову сів на своє місце за столом.

— Що читаєш? — спитала Зоська, зазираючи в книжечку.

— Я? «Таємничий острів», — переборюючи ніяковість, відповів хлопчик по-білоруськи.

— Знаю. Хороша книга.

— Ага. Тільки кінця немає. Кінець тут вирваний, — сказав і засоромився хлопчик.

— Кінець, прошу пані, вирваний, так він її чотири рази прочитав. Уже майже напам'ять знає, — заговорила від печі господиня, і в тоні її Зоська відчула ледь приховану гордість за успіхи сина. Що ж, загалом це їй сподобалося.

— Та якби ж кінець був, — сумовито сказав хлопчик, забавляючись книжкою. Зоська поправила онучу і з натугою ледве натягла чобіт.

— Так ти не знаєш, чим скінчилося? Я зараз тобі розповім. Тебе як звати?

— Вацик.

— Ану дай книжку, Вацик.

Вона присунулася ближче до каганця, взяла з рук хлопчика книжку. Господиня відійшла від печі й з явною цікавістю спостерігала за гостями і сином. Зазирнув у книжку й Антон. За їхніми плечима у півтемряві принишкло зросле щетиною обличчя господаря.

— Так. На чому тут обривається? Ага, вибух на острові. Ну, а