Читати книгу - "Знедолені"

докінчив фрази. Пролунав постріл; куля увійшла йому нижче підборіддя й вилетіла крізь потилицю, пробивши яремну вену. Старий осів, навіть не застогнавши. Свічка випала з його руки й погасла, і видно було тільки голову, що звісилась на краю віконця, та пасмо білого диму, яке підіймалось до даху.

— Ось так! — сказав Кабюк, опустивши рушницю.

Та в цю мить чиясь рука ухопила його за плече зі страшною силою орлиної хватки, і суворий голос наказав:

— На коліна!

Убивця обернувся й побачив перед собою бліде, холодне обличчя Анжольраса. Вийшовши на звук пострілу, той лівою рукою схопив комір блузи, сорочку й шлейки Кабюка. У правій він тримав пістолет.

— На коліна! — повторив Анжольрас.

І владним рухом тендітний двадцятирічний юнак зігнув, наче тростину, кремезного здоровила й поставив його навколішки в багнюку. Кабюк спробував випручатися, та, здавалося, його гнула додолу якась надприродна сила.

Блідий, з оголеною шиєю, з розмаяним волоссям, Анжольрас своїм жіночним обличчям скидався в цю хвилину на античну Феміду.[69]

Захисники барикади збіглися і, ставши віддалік, дивились на те, що відбувалося на їхніх очах.

Переможений Кабюк перестав пручатись і тремтів усім тілом. Анжольрас пустив його й дістав годинника.

— Приготуйся, — сказав він. — Молись або думай, тобі лишилась одна хвилина.

— Згляньтеся! — пробелькотів убивця. Потім опустив голову й забурмотів якусь невиразну лайку.

Анжольрас невідривно дивився на циферблат. Коли збігла хвилина, він опустив годинника до жилетної кишені, схопив Кабюка, який корчився й завивав у нього під ногами, за волосся і притулив йому до вуха дуло пістолета. Багато з цих сміливців, що так спокійно пішли на ризиковану й страшну справу, відвернулися.

Гримнув постріл, і вбивця упав долілиць на бруківку. Анжольрас випростався й окинув усіх суворим поглядом.

Потім штовхнув труп ногою і сказав:

— Викиньте це геть.

Троє чоловіків підняли тіло негідника, який іще корчився в передсмертних конвульсіях, і перекинули його через малу барикаду на вулицю Мондетур.

Анжольрас стояв замислений. Вираз похмурої величі проступив на його грізному чолі. Та ось він заговорив. Запала мертва тиша.

— Громадяни! — сказав Анжольрас. — Учинок цього чоловіка — мерзенний, а мій учинок — страшний. Він став убивцею, і тому я мусив убити його. Бо повстання повинне мати свою дисципліну. Вбивство тут — іще більший злочин, ніж десь-інде. На нас дивиться революція, ми жерці республіки, і не слід давати ворогам привід зводити наклеп на нашу боротьбу. Тому я осудив цього чоловіка на смерть. Змушений зробити те, що зробив, я водночас виніс не менш суворий вирок і самому собі.

Усі, хто слухав, здригнулися.

— Ми розділимо твою долю! — гукнув Комбефер.

— Хай буде так, — відповів Анжольрас. — І ще кілька слів. Стративши цього чоловіка, я скорився суворій необхідності. Така необхідність — це страховище, породжене старим світом, проти якого ми вийшли на битву. В майбутньому ніхто нікого не вбиватиме, земля променітиме щастям, люди любитимуть одне одного. Він настане, громадяни, той день, коли у світі запанують злагода, братерство, світло, життя і радість. І щоб він настав, ми йдемо на смерть.

Анжольрас замовк. Його цнотливі уста зімкнулися; нерухомий, як із мармуру витесаний, стояв він на тому місці, де пролив кров.

Жан Прувер і Комбефер стискали один одному руки і в німому захваті, до якого домішувалося співчуття, дивились на цього серйозного юнака, світлого, як кристал, і твердого, мов скеля.

Скажемо відразу, що згодом, коли трупи відвезли до моргу й обшукали, в Кабюка знайшли карточку поліційного агента.

Додамо також, що коли вірити дивній, проте, мабуть, небезпідставній поліційній легенді, то Кабюк був не хто інший, як Хапнигріш. У всякому разі, по смерті Кабюка ніхто більше про Хапнигроша не чув. Він зник, не залишивши сліду; здавалося, він злився з невидимим. Хапнигріш жив тільки вночі, у темряві знайшов він і свій кінець.

Усі повстанці ще були під враженням цього трагічного суду, так швидко проведеного й завершеного, коли Курфейрак побачив на барикаді юнака, що вранці запитував його про Маріуса.

Той хлопчина, сміливий і безтурботний на вигляд, десь увечері повернувся, щоб знову приєднатися до повстанців.

Книга дванадцята

Маріус іде в ніч

1. Від вулиці Плюме до кварталу Сен-Дені

Голос у сутінках, який покликав Маріуса на барикаду, здався йому голосом провидіння. Він хотів померти — й ось нагода; він стукав у двері гробниці, й рука з темряви подала йому ключ від неї. Маріус відсунув розхитаний прут, вийшов із саду й сказав: «Ходімо!»

Божеволіючи від горя, переконаний, що вже не знати йому радості в житті після цих двох місяців сп’яніння молодістю й коханням, пригнічений безнадією й розпачем, він мав одне тільки бажання: якомога скоріше піти з життя.

Маріус мав при собі два Жаверові пістолети — отож він був озброєний.

Юнак, якого він мигцем побачив, уже десь зник.

З вулиці Плюме Маріус звернув на бульвар, перетнув міст Інвалідів, Єлисейські Поля, площу Людовика П’ятнадцятого і дістався до вулиці Ріволі. Крамниці там були відчинені, горів газ під аркадами, в кав’ярні «Летер» їли морозиво, в англійській кондитерській — пиріжки. Повз нього промчали чвалом кілька поштових карет.

Крізь пасаж Делорм Маріус вийшов на вулицю Сент-Оноре. Тут вітрини крамниць були замкнені, крамарі перемовлялися, стоячи біля прочинених дверей, сновигали перехожі, горіли вуличні ліхтарі, вікна будинків від другого поверху й вище світились, як звичайно. На площі Пале-Рояль стояла кавалерія.

Маріус пішов по вулиці Сент-Оноре. Що далі від площі Пале-Рояль, то менше було освітлених вікон. Крамниці стояли наглухо зачинені, вулиця ставала все темніша, а натовп густіший. Бо перехожі тепер зливалися в рухливий натовп. У цьому натовпі ніхто начебто не розмовляв, одначе звідти долинав глухий гомін. Неподалік фонтану Арбр-Сек стали траплятися «зборища» — групи нерухомих людей, що в потоці перехожих здавалися каменями посеред біжучої води.

На вході до вулиці Прувер натовп уже не рухався. То була масивна, щільна, майже непроникна брила з людей, які тісно збилися докупи й тихо гомоніли між собою. Тут не видно було ні сурдутів, ні круглих капелюхів. Робочі блузи, кашкети, скуйовджені голови й землисті обличчя. Ця юрма невиразно коливалась у нічному тумані. Її шепотіння мало хрипкий призвук затамованого гніву. Хоч усі стояли, чути було, як чавкають у грязюці ноги. За цією товщею людей, на вулицях Руль, Прувер і з протилежного кінця вулиці Сент-Оноре не світилася жодна шибка. Тільки тяглися ряди вуличних ліхтарів, зливаючись удалині з темрявою. На тих вулицях невиразно виднілися поставлені в піраміди рушниці, блищали багнети — там стояли бівуаком війська. Жоден цікавий не переходив тієї межі, де