Читати книгу - "Quo vadis"

в тисячах грудей. Імператор купався в крові, Рим і весь світ поганський безумствував. Але ті, кому доволі вже було лиходійства й безумства, ті, кого топтано, чиє життя було життям недолі й утиску, всі пригнічені, всі засмучені, всі нещасні приходили слухати дивовижну оповідь про Бога, який із любові до людей віддав себе на розп'яття, щоби спокутувати їхні гріхи.

Знайшовши Бога, якого могли любити, знаходили те, чого не міг дати досі нікому тодішній світ, – щастя любові.

І Петро зрозумів, що ні імператор, ні всі його легіони не переможуть живої істини, що не заллють її ні сльози, ні кров і що тепер тільки починається її переможна хода. Зрозумів також, чому Господь повернув його з дороги: ось це місто гордині, лиходійства, розпусти й насильства починало бути його містом і двічі столицею, з якої поширювалася по світу його влада над тілами й душами.

Розділ LXXI

Аж ось надійшов час для обох апостолів. Але ніби на завершення служби дано було божому рибалці спіймати дві душі навіть у в'язниці. Воїни Процесс і Мартиніан, які стерегли його в Мамертинській в'язниці, прийняли хрещення. Потім настала година муки. Нерона не було тоді в Римі. Вирок винесли Гелій і Полікліт, два вільновідпущеники, яким імператор доручив на час своєї відсутності правити Римом. Дряхлого апостола спершу відшмагали, згідно з законом, а наступного дня вивели за мури міста, до Ватиканських пагорбів, де мав понести кару на хресті. Солдатів здивував натовп, який зібрався перед в'язницею, позаяк у їхньому розумінні смерть простої людини та ще й чужоземця не мала б викликати стільки цікавості; невтямки їм було, що громада ця складалася не з цікавих, а з одновірців, які бажали провести на місце страти великого апостола. Після полудня відчинилися врешті ворота в'язниці, й Петро з'явився в супроводі загону преторіанців. Сонце вже хилилося до Остії, день був тихий, погожий. Петрові, з огляду на його похилий вік, дозволили не нести хрест, розуміли ж бо, що йому хреста не підняти, а також не наділи рогатку на шию, щоб не утруднювати ходи. Ішов вільно, й віруючі його добре бачили. В ту мить, коли серед залізних шоломів з'явилася його сива голова, плач почувся в натовпі, але майже відразу стих, бо лице старого було таким світлим і так ясніло радістю, що всі зрозуміли: це не жертва йде на страту, це вершить тріумфальну ходу переможець.

Так воно й було. Рибалка, зазвичай смиренний і згорблений, ішов тепер випростаний, вищий зростом за солдатів, повний гідності. Ніколи не бачили в його постаті стільки величності. Могло здаватися, що то виступає монарх, оточений народом і воїнами. Зусібіч чулися голоси: «Це Петро відходить до Господа». Всі мовби забули, що чекають його муки і смерть. Ішли в урочистій зосередженості, але спокійно, відчуваючи, що від смерті на Голгофі не було нічого досі такого великого і що як та смерть спокутувала гріхи всього світу, так ця має спокутувати гріхи Рима.

Зустрічні зупинялися з подивом, бачачи цього старця, а віруючі, кладучи їм руку на плече, говорили спокійними голосами: «Дивіться, як помирає праведник, який знав Христа і проповідував світу любов». І ті замислювалися, потім відходили, кажучи собі: «Справді, цей не міг бути неправедним».

На їхньому шляху змовкав галас і гамір вулиць. Процесія посувалася серед щойно споруджених будинків, серед білоколонних храмів, над карнизами яких нависало блакитне небо, глибоке та спокійне. Йшли в тиші; часом тільки бряжчала зброя солдатів або чулося шепотіння молитов. Петро слухав слова молитов, і лице його ясніло все дужче радістю, бо ледве міг охопити він поглядом тисячний натовп віруючих. Відчував, що справу свою виконав, і знав уже, що та істина, яку все життя проповідував, заллє все, як хвиля, і що нічого вже її зупинити не зможе. З цією думкою підвів очі догори і сказав: «Господи, велів ти мені підкорити це місто, що панує над світом, тож я його підкорив. Велів мені заснувати в ньому столицю свою, тож я заснував. Це твоє місто тепер, Господи, і я йду до тебе, бо втомився дуже».

Проходячи повз храми, говорив їм: «Христовими храмами будете». Дивлячись на людські натовпи, що пересувалися перед його очима, говорив їм: «Христовими рабами будуть ваші діти». І йшов далі з відчуттям здобутої перемоги, свідомий своєї заслуги, свідомий своєї сили, спокійний, величний. Солдати повели його по Тріумфальному мосту[380], ніби мимоволі даючи його тріумфові підтвердження, і далі – до Навмахії та цирку. Віруючі Затибря приєдналися до ходи, й утворилося скупчення люду таке велике, що центуріон, який командував преторіанцями, здогадавшись урешті, що веде якогось верховного жерця, якого оточують прихильники, занепокоївся занадто малою кількістю солдатів. Але жодного вигуку обурення або люті не почулося в натовпі. Обличчя були перейняті значущістю хвилини, урочистої й водночас повної очікування – деякі ж бо віруючі, пригадуючи собі, що при смерті Господа земля розверзлася від скорботи, а мертві піднялися з могил, думали, що й тепер з'являться, може, видимі знаки якісь, аби не забулася смерть апостола в віках. Інші мовили собі навіть: «А що як Господь вибере смертну годину Петра, аби зійти з неба, як обіцяв, і вчинити суд над світом». З цією думкою припоручали себе милосердю Спасителя.

Але навколо було спокійно. Пагорби, здавалося, вигріваються й відпочивають на осонні. Процесія спинилася врешті між цирком і Ватиканським пагорбом. Солдати заходилися копати яму, інші поклали на землю хрест, молотки та цвяхи, чекаючи, поки закінчаться приготування, а натовп, такий же тихий і зосереджений, опустився навколішки.

Апостол, із головою в промінні та золотих полисках, повернувся востаннє до міста. Вдалині, трохи нижче, видно було блискучий Тибр; на другому березі – Марсове поле, вище – мавзолей Августа, нижче – величезні терми, які Нерон щойно почав споруджувати, ще нижче – театр Помпея, а за ними, частково закриті іншими будовами, – Септа Юлія[381], багато портиків, храмів, колон, багатоповерхових будівель і врешті – ген, удалині, пагорби, обліплені будинками, величезний людський мурашник, межі якого пропадали у блакитній імлі, гніздо лиходійств, але й могутності, безумства, але й ладу, місто, яке стало головою світу, його поневолювачем, але водночас і його законодавцем і миротворцем, всемогутнє, непереможне, вічне місто.

А Петро, оточений солдатами, дивився на нього так, як дивився б володар на свою вотчину. І сказав: «Спокутуване і моє». І ніхто, не тільки серед тих, що копали яму, куди мали поставити хрест, але навіть серед віруючих, не здогадувався, що дійсно стоїть серед них істинний