Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

віднайшли свій час. Вони були ґрунтовно проінтерпретовані представниками структуралізму і пристосовані до вивчення багатьох культурних феноменів у міфології, літературознавстві, етнології, соціології тощо. Для цього треба було розширити сферу застосування понять «мова»/ /«мовлення», «означуване»//«означувальне», «значимість» та інших поза межі власне мовних явищ, або, навпаки, тлумачити «позамовні» відношення як «мовні».

Австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна нині називають одним із найбільш значних, оригінальних та глибоких мислителів, нечисленні, але багаті думками, твори якого дуже вплинули на філософію другої половини XX століття. До мовних проблем він ішов не від лінгвістики, як Ф. де Сосюр, а філософським шляхом, міркуючи приблизно так. Усі наші знання про світ і своє відношення до світу ми виражаємо мовою. Можна припустити, що є однозначна відповідність між станом дійсності і якоюсь формою його вираження в мові. Тоді слід з’ясувати правила, за якими будуються осмисленні речення, тобто такі, що відповідають дійсному стану речей. Філософ може логічними засобами немов просвітити мову і виділити в ній те, що несе в собі відповідність висловлювання й дійсності, і те, в чому такої прозорої відповідності нема. Уже в передмові до своєї першої книги «Логіко-філософський трактат» Вітгенштейн вказує: «Те, що взагалі може бути сказано, може бути сказано ясно, про те ж, про що сказати неможливо, про те слід мовчати»[393]. Спочатку Вітгенштейн більше зосередився на першій частині цього висновку і досліджував умови логічного прояснення думки, вважаючи, що якраз у цьому полягає завдання філософії, і речення, як результат такої роботи, «показує логічну форму дійсності». У наступному своєму творі «Філософські дослідження» Вітгенштейн звертає увагу на те, що уявлення про відповідність правильного речення й дійсності надто ідеалізовані. Насправді має місце обмеженість нашої здатності здобути ясність виразу і тим самим перенести його на дійсність. Ця обмеженість випливає з набагато складнішої природи мови і різноманітних практик її використання. В той же час автор не відмовляється від дослідження мови, бо границя можливості вираження думки може бути проведена тільки у мові. На цьому етапі він вбачав завдання філософії у визначенні границь мови, у межах яких взагалі можуть складатись осмислені висловлювання. Розуміти висловлювання - значить розуміти мову, а розуміти її - означає володіння деякою «технікою», правилами гри. Користування мовою Вітгенштейн відносить до різновиду гри. «Мовна гра» - це не якась забава, «мовною грою» він називає мову і досить серйозні життєві дії, з якими вона переплетена. «Термін «мовна гра», - стверджує автор, - покликаний підкреслити, що говорити мовою є компонент діяльності або форма життя»[394].

У мові має місце незчисленна множина типів речень. І ця множина не є чимось усталеним, раз і назавжди даним, навпаки, виникають нові типи мови, а ще можна сказати, нові мовні ігри, в той час як інші застарівають і забуваються. Формально одні й ті ж слова в різні часи і в різних ситуаціях набувають різного значення, а значення слова - це його вживання у мові, це увесь той життєвий контекст, який відомий користувачам мови в певний період і в певній ситуації. Візьміть, скажімо вираз «я боюся». Що значить «я боюся»? У якому контексті зустрічаються ці слова? З’ясовуючи його ми могли б довго уточнювати смисл: чи є вираз криком від переляку; чи є він повідомленням про нинішній душевний стан, чи про загальний життєвий фон; а може тут ідеться про позування якогось манірки. Ніщо й ніхто не дасть нам єдино вірних уроків користування мови й розуміння значень слів. Філософія аж ніяк не може зазіхати на дійсне уживання мови, вона може її тільки описувати і залишає все так, як воно є. Що може філософія дати людині - це прояснити деякі правила, за якими ведуться «мовні ігри», бо вони утворюють цілі комплекси за типом «сімейної схожості». Що ж стосується власне філософських фраз, то насправді вони є «невисловлюваннями» (або «псевдовисловлюваннями»), але усунути їх з мови неможливо, бо в роботі людського інтелекту час від часу з’являється потреба зробити філософську заяву, виказати щось значне.

Англійський філософ Джон Остін (1911-1960) був представником оксфордської школи філософії повсякденної мови і одним з творців теорії мовленнєвих актів[395]. Як і інші представники зазначеної школи, він теж виступав за поглиблення наших уявлень про смисл і значення мовних виразів, про границі між осмисленими й безглуздими виразами. Об’єктом дослідження у теорії мовленнєвих актів є акт мови, коли промовець виступає зі своїми реченнями в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем. Саме тут часто з’являються випадки, коли речення є не дескриптивним (таким, що дещо описує, констатує), а перформативним (від англ. perform - виконувати, здійснювати, робити). До висловлювань першого типу ми сміливо можемо примінити критерій істинності, до других - ні. Хоч вони з цієї точки зору здаються безглуздими, але мають надзвичайно важливе значення в житті людей. Перформативні висловлювання одночасно з простим промовлянням виконують і якусь дію, наприклад: «Нарікаю тебе ...», «Обіцяю, що ...», «Призначаю вас ...», «Оголошую збори відкритими (закритими)», і після такого роду промовляння дійсно з нами й навколо нас щось змінюється. До таких виразів ми можемо примінити не критерій істинності, а критерії дійсності (недійсності), відвертості (нещирості), здійсненності (нездійсненності) тощо.

Остіна цікавило вивчення відносин між користувачем мови і лінгвістичним виразом. Для кращого розуміння специфіки таких відносин він розрізнював локутивні, іллокутивні та перлокутивні мовленнєві акти. Акт «говоріння» (як такий, сам по собі) пропонується називати здійсненням локутивного акту (від лат. locutio - розмова, мова; вимовляння). Здійснюючи локутивний акт, ми найперше мову просто використовуємо. Але як у даному конкретному випадку ми нею користуємось? Є велика кількість функцій або способів використання мови. Так ми можемо запитувати й давати відповіді; інформувати, запевняти й попереджати; оголошувати рішення чи намір; оголошувати вирок; призначати, благати, критикувати. Для нас важливо чи йдеться у мовному спілкуванні про пораду, про просту пропозицію, чи про прямий наказ; для нас суттєво чи мала місце тверда