Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

багато, що Роланду довелося на них наступати, щоб пройти. Кістки не хрускотіли під ногами, але те вологе чвакання, з яким вони розпадалися, було навіть гірше за хрускіт. Від них смерділо якоюсь вологою гидотою. Більшу частину кахлів зі стін над покійниками було зірвано, а ті, які ще лишалися, були подірковані кулями. Отже, стрілянина. Сюзанна хотіла було щось про це сказати, але не встигла, бо плюскіт повторився. Цього разу їй здалося, що він пролунав трохи гучніше. І трохи ближче. Вона знову озирнулася, але нічого не побачила. Світильники, як і раніше, вимикалися по черзі на відстані п’ятдесяти ярдів.

— Роланде, не подумай, що я параноїк, але, по-моєму, за нами хтось іде.

— Я знаю.

— Хочеш, я вистрелю в темряву? Чи тарілку кину? Вона доволі лячно свистить у польоті.

— Ні.

— Чому ні?

— Можливо, поки що воно саме не знає, за ким іде. Але якщо ти вистрелиш… зрозуміє.

Реальний зміст його слів до Сюзанни дійшов не одразу: він не був упевнений, що істоту, яка їх переслідувала, можна спинити кулями чи Орізою. Або гірше: він якраз був певен, що не можна.

Вона щосили намагалася, щоб голос звучав спокійно, і, на її думку, їй це непогано вдалося.

— Як думаєш, це істота з того провалля?

— Можливо, — відповів Роланд. — Або якесь створіння прорвалося з пітьми тодешу. А тепер цить.

Стрілець рушив швидше, нарешті перейшовши на біг підтюпцем, а потім і на звичайний біг. Його здатність швидко рухатися (тепер, коли біль у стегні вже не турбував) вразила Сюзанну, але разом з тим вона чула, як важко він дихає, відчувала, як здіймається й опадає його спина — то були швидкі різкі вдихи та хрипкі видихи, більше схожі на роздратовані крики. Вона б усе віддала, аби тільки бігти зараз поряд з ним на своїх сильних ногах, які відібрав у неї Джек Морт.

Кулі під стелею пульсували швидше, і їхню пульсацію було легше роздивитися, бо ж тепер їх поменшало. На відрізках між світильниками спільна тінь Роланда і Сюзанни простягалася далеко вперед, а потім, у міру наближення до наступної лампи, помалу скорочувалася. Повітря вже було значно холодніше, керамічне покриття підлоги стало менш рівним, подекуди в ньому траплялися тріщини, й цілі шматки кераміки хтось повідкидав під стіни, залишивши пастки для необережних. Юк легко їх оминав, і поки що Роланду це теж вдавалося.

Щойно вона зібралася сказати стрільцеві, що переслідувача вже певний час не було чутно, як істота позаду зробила великий рвучкий вдих. Сюзанна відчула, як повітря довкола неї змінює напрямок руху, відчула, як її тугі кучері шалено стрибають, бо повітря всмоктувало назад. Пролунав гучний плюскіт, і Сюзанна так злякалася, що готова була закричати. Хай би що їх переслідувало, істота була велика.

Ні, не так.

Велетенська.

Одинадцять

Вони кинулися наступними короткими сходами вниз. За ними відрізок на п’ятдесят ярдів уперед освітлювали ще три кулі непевного світла, але далі панувала непроглядна темрява. Покоцані кахляні стіни коридору і нерівна підлога танули в такій глибокій чорноті, що вона здавалася дотикальною: великими паками абияк напханої повсті. Вони з розгону забіжать туди, подумала Сюзанна, і попервах їх ще нестиме вперед силою руху, але потім та матерія виштовхне їх назад, і отоді їх ухопить чудовисько. Вона встигне краєм ока його побачити, створіння настільки жахливе й чуже, що її розум не зможе його розпізнати (на щастя для неї самої). Потім почвара накинеться на них, і…

Не знижуючи темпу, Роланд забіг у темряву, і, ясна річ, їх не відкинуло назад. Спершу сяке-таке світло ще було — від тих ламп, що лишилися позаду, і тих, що мали осявати цей відрізок коридору (у декількох ще жевріли останні вогники). Його вистачило, щоб роздивитися черговий короткий марш сходів, горішній майданчик якого обабіч стерегли стародавні скелети, вбрані в кілька жалюгідних клаптів одягу. Роланд, не зупиняючись, помчав сходами (цього разу сходинок було дев’ять) униз. Юк біг поряд, прищуливши вуха, його густа шерсть хвилювала в повітряних потоках. Він, мало не пританцьовуючи, спустився сходами. А внизу на них чекала непроглядна пітьма.

— Юку, гавкай, щоб ми не налетіли один на одного! — наказав Роланд. — Гавкай!

Юк загавкав. Порахувавши до тридцяти, стрілець повторив команду, і Юк загавкав знову.

— Роланде, а що, як попереду знову будуть сходи?

— Будуть, — відповів він, і на рахунок дев’яносто вони натрапили на чергові сходи. Сюзанна відчула, як зашпортався і похилився вперед Роланд. М’язи на плечах у нього напружилися, коли він виставив для рівноваги руки вперед, але вони з Сюзанною не впали. Блискавичності його реакції вона могла лише подивуватися. Без найменшої затримки його чоботи загупали вниз сходинками. Скільки цього разу, дванадцять? Чотирнадцять? Не встигла вона як слід порахувати, як вони вже опинилися на рівній поверхні коридору. Отож тепер їй було відомо, що він здатен долати сходи навіть у темряві, навіть стрімголов біжучи. Та тільки раптом він втрапить ногою в яму? Зважаючи на жахливий стан підлоги, таке цілком могло статися. Або що, як вони налетять на загату зі скелетів? На рівній ділянці, в такому темпі, як він розвинув, це могло призвести в найкращому разі до жахливого падіння. А що, як купа кісток підстерігатиме їх на початку одного з маленьких сходових маршів? Вона спробувала відігнати уявну картину, як Роланда поглинає чорнота, як вода — пірнальника-інваліда, але це їй вдалося не одразу. Скільки своїх кісток вони собі переламають, коли приземляться внизу? «Чорт, рибко, назви довільне число, не прогадаєш», — сказав би Едді. Цей швидкісний забіг межував із божевіллям.

Та тільки вибору в них не було. Почвара вже мало не дихала їм у потилиці: Сюзанні здавалося, що вона чує не лише слиняве дихання, а й наждаковий звук, з яким щось чиркнуло об стіну. Час від часу брязкали об підлогу відірвані від стіни кахлі. З цими звуками годі було не намалювати собі уявну картину. Сюзанні став ввижатися гігантський чорний хробак, чиє желатинове тіло заповнювало собою коридор від стіни до стіни, інколи відриваючи керамічні квадрати й трощачи їх під собою. Він хутко посувався вперед, голодний, невпинно скорочуючи відстань між собою та ними.

І вже скорочував її набагато швидше. Сюзанна здогадувалася чому. Раніше вони бігли рухомим острівцем світла. Ким би не була та істота позаду, світла вона не любила. Сюзанна подумала, чи не скористатись ліхтариком, який Роланд долучив до їхніх ґунна, проте без батарейок користі з нього буде мало. За двадцять секунд після того, як вона чирконе перемикачем на його