Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але всюди, куди Фродо кидав погляд, він помічав ознаки війни. Імлисті Гори кишіли, як мурашник: орки вигулькували то тут, то там із тисячі нір. Попід склепіннями Морок-лісу точилася смертельна боротьба між ельфами, людьми та лютими звірами. Земля беорнінґів горіла; хмара заволокла Морію; диміли кордони Лорієну.
Травами Рогану мчали вершники; з Ісенґарда налітали вовки. З гаваней Гараду в море виходили військові кораблі; зі Сходу тягнувся нескінченний караван людей: воїни з мечами, зі списами та луками верхи на конях, колісниці їхніх ватажків і вантажні підводи. Жодна сила Темного Володаря не була бездіяльною. Тоді, повернувшись знову на південь, Фродо вгледів Мінас-Тіріт. Він здавався далеким і прекрасним: місто з білими стінами й багатьма вежами, горде та світле на своєму гірському троні; стіни його з бійницями виблискували сталлю, а на баштах майоріло багато яскравих стягів. У гобітовому серці стрепенулася надія. Та навпроти Мінас-Тіріта стояла ще одна фортеця, більша й сильніша за нього. До неї, на сході, мимоволі прикипіли його очі. Він пробігся поглядом по зруйнованих мостах Осґіліата, по вишкірених брамах Мінас-Морґула та по моторошних Горах і подивився на Ґорґорот — долину страху в Землі Мордор. Там попід сонцем стелилася пітьма. У димах пломенів вогонь. Палахкотіла Судна Гора, і здіймався густий чад. Тоді нарешті погляд Фродо затримався: стіна за стіною, бійниця за бійницею, чорні, неймовірно міцні гора зі заліза, брама зі сталі, вежа з адаманту — він побачив його: Барад-дŷр, Сауронову Фортецю. І надія покинула його.
І раптом він відчув Око. У Темній Вежі було око, яке не спало. Фродо знав, що воно пильнує за його поглядом. Воно випромінювало люту нестримну волю. Рвонулося до нього — і гобіт відчув, що воно шукає його, ніби палець жорстокої руки. І воно дуже швидко знайде і роздушить його, мов комаху, бо достеменно знає, де він. Око торкнулось Амон-Лаву. Воно зиркнуло на Тол-Брандір... Фродо упав зі сидіння на землю, скоцюрбившись і прикривши голову сірим каптуром.
Він почув свій голос, який волав: Ніколи, ніколи! А може й: Воістину я йду, я йду до тебе! Цього Фродо не знав. Потому, ніби спалах із якоїсь іншої точки сили, його розум пронизала інша думка: Зніми його! Зніми його! Дурню, зніми його! Зніми Перстень!
У ньому боролися дві сили. На мить, досконало балансуючи між їхніми гострими вістрями, він викрутився, хоча його і роздирало на шматки зсередини. І раптом знов усвідомив себе, Фродо, — не Голосом і не Оком, — вільним у виборі, на який мав лише кілька секунд. І він зняв Перстень із пальця... Виявилося, що гобіт стояв навколішки біля того високого сидіння, і ясно світило сонце. Над ним промайнуло щось наче темна тінь руки; воно оминуло Амон-Ген, полинуло на захід і щезло. Тоді небо стало чистим і блакитним, а птахи заспівали на кожному дереві.
Фродо звівся на ноги. Він знемагав од неймовірної втоми, та воля його була тверда й на серці полегшало. І заговорив уголос сам до себе: «Тепер я зроблю те, що мушу. Принаймні одне я знаю достеменно: зло Персня вже діє навіть у Загоні, тому Перстень мусить покинути наше товариство, перш ніж завдасть іще більшої шкоди. Я піду сам. Декому я довіряти вже не можу, а ті, кому довіряю, надто мені дорогі: відважний старий Сем, Мері та Піпін, а також Бурлака. Серце його поривається до Мінас-Тіріта, й він буде там потрібен, особливо тепер, коли Боромир став на бік зла. Я піду сам. Негайно».
Фродо хутко спустився стежкою і повернувся на ту галявину, де його знайшов Боромир. Там зупинився і прислухався. Йому здалося, ніби з прибережних лісів унизу долинають крики та поклики.
— На мене полюватимуть, — озвався він. — Цікаво, скільки часу мене тут не було? Либонь, кілька годин.
Фродо вагався.
— Що я можу зробити? — прошепотів гобіт. — Мушу йти зараз, бо інакше не піду ніколи. Пізніше я вже не матиму такого шансу. Прикро, що доводиться їх покидати отак, без жодних пояснень. Але вони зрозуміють. Сем зрозуміє. Бо що ще я можу зробити?
Він повільно витяг Перстень і знову надягнув його. Невидимий, спустився з пагорба тихіше за шелест вітру.
Решта Загону ще довго зоставалася на березі ріки. Якийсь час усі мовчали, неспокійно вештаючись туди-сюди, потому сіли в коло і завели розмову. Зрідка намагалися говорити про щось стороннє, про довгу дорогу та про багато спільних пригод; розпитували Араґорна про королівство Ґондор, про його давню історію, про ті його величні творіння, які й досі вціліли на цій дивній прикордонній землі Емин-Муїл: про камінних королів, про престоли Лав і Ген та про величні Сходи біля водоспаду Раурос. Але думки їхні та слова невідступно поверталися до Фродо і до Персня. Що Фродо вирішить? Чому він вагається?
— Гадаю, він зважує, який шлях для нас найбільш відчайдушний, — сказав Араґорн. — І має на те право. Якби Загін зараз подався на схід, це була би геть безнадійна витівка, адже ми знаємо, що Ґолум вистежив нас, і повинні боятися, що таємницю нашої подорожі вже зраджено. Проте і з Мінас-Тіріта до Вогню та до знищення Тягаря не ближче...
Можемо залишитися там на якийсь час і чинити затятий опір; одначе Володареві Денетору й усім його людям годі бодай сподіватися здійснити те, що, за словами Ельронда, і йому понад силу: чи то вберегти Тягар у таємниці, чи відбити всю військову потугу Ворога, коли він надійде, щоби забрати його. Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Я не знаю. Зараз нам і справді дуже бракує Ґандальфа.
— Скорботна наша втрата, — сказав Леґолас. — Але нам доведеться обов’язково ухвалити це рішення без Ґандальфової допомоги. Чому ми не можемо самі зробити вибір і в такий спосіб допомогти Фродо? Нумо покличмо його, а
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.