Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— І що ж ти утнула вчора уночі, Джассі?

— Втратила незайманість. Принаймні мені здається, що втратила.

Він розплющив обидва ока.

— Не тринди.

— Тю, чесно. Та вже давно пора. Як же я можу сподіватися стати гарною акторкою, якщо й гадки не матиму про те, що відбувається в стосунках між чоловіком та жінкою?

— Треба було зберегти себе для чоловіка, за якого ти вийшла б заміж.

Її обличчя скривилося гримасою безнадійного розпачу.

— Дейне, їй-богу, інколи ти буваєш таким архаїчним, що мені аж моторошно стає! А якщо я й до сорока років не зустріну чоловіка, якого покохаю? Що ж, на твою думку, мені тоді робити? Сидіти всі ці роки і плекати свою незайманість? Ти теж збираєшся чинити саме так — берегти цноту аж до одруження?

— Не думаю, що коли-небудь одружуся.

— От я теж не збираюся. Навіщо ж тоді перев’язувати цю велику цінність блакитною стрічкою і урочисто зберігати її у своїй неіснуючій скрині з приданим? Я не збираюся померти, так нічого і не пізнавши.

Дейн усміхнувся.

— Тепер це тобі не загрожує.

Перекотившись на живіт, брат підпер підборіддя рукою і поглянув на неї — спокійно, уважно й стурбовано.

— Все пройшло нормально? Ну, чи не було це жахливо? Огидно?

Вона злегка скривила губи, пригадуючи.

— Огидно мені не було, це я точно можу сказати. Жахливо теж не було. З іншого боку, боюся, я так і не второпала, з чого, власне, всі так шаленіють? Приємно — так, але не більше. Втім, я не віддалася кому попало. Я вибрала чоловіка дуже привабливого та достатньо дорослого, аби знати, що він робить.

Він зітхнув.

— Ну ти й дурбас, Джастино. Мені було б набагато приємніше почути від тебе отаке: «Він ніякий на вигляд, але так вийшло, що ми зустрілися, і я не змогла втриматися». Я ще можу зрозуміти, що ти не хочеш чекати, поки вийдеш заміж, але це те, чого ти маєш прагнути через людину, а не заради самого акту, Джас-сі. Тому я не дивуюся, що ти не в захваті від пережитого.

Вираз веселого тріумфу враз зійшов із її лиця.

— Чорт забирай, як ти мене обламав! Якби я не знала тебе краще, то могла б подумати, що ти намагаєшся принизити мене — або принаймні мої мотиви.

— Але ж ти знаєш мене краще, еге ж? Я ніколи тебе не принижуватиму, але інколи твої мотиви бувають відверто дурними. — Він навмисне перейшов на монотонний менторський тон. — Я — голос твоєї совісті, Джастино О’Ніл.

— Ти теж дурбас. І лопух. — Забувши про необхідність ховатися в тіні, вона гепнулася на спину поруч із Дейном, щоб він не бачив її обличчя. — І ти знаєш чому. Еге ж?

— Облиш, Джассі, — сумно мовив він, та не встиг нічого додати, бо вона перервала його, і в її голосі зазвучали жорстокі й немилосердні нотки.

— Я ніколи й нікого не покохаю! Ніколи! Коли ти кохаєш людей, вони вбивають тебе! Правду кажу — вбивають!

Йому завжди боліло те, що вона почувалася так, наче її оминуло кохання, а ще більше це боліло тому, що він знав: все через нього. Якщо й існувала причина, чому Джастина була для нього такою важливою, то вона полягала в тому, що сестра любила його достатньо сильно, щоб не тримати на нього зла, ніколи не давала йому відчути, що її любов хоч на мить ослабла через ревнощі чи образу. І для нього стало жорстоким ударом те, що вона вийшла за межі кола, осердям якого був він. Він молився й молився, щоб все змінилося, але нічого так і не змінилося. Утім, це не послабило його віри, лише вкотре виразно нагадало, що десь, колись йому доведеться заплатити за ту симпатію та любов рідних, що незаслужено й даремно дісталися йому, а не їй. Джастина спробувала виставити це в найкращому світлі, примудрилася переконати навіть себе, що на зовнішній орбіті у неї все вийшло добре, але він таки відчув її біль. Бо він знав. Вона варта кохання, а не він! Не маючи змоги поглянути на ситуацію під іншим кутом зору, Дейн вважав, що левова частка любові оточуючих дістається йому завдяки його вроді, його зговірливій вдачі, його здатності спілкуватися з матір’ю та рештою мешканців Дрогеди. А ще тому, що він належав до чоловічої частини людства. З того, що траплялося йому на очі, мало що прослизало повз його увагу, і він бачив — Джастина довіряє йому і товаришує з ним так, як ні з ким іншим. Але матуся значила для неї набагато більше, аніж вона була готова визнати.

«Я спокутую все це, я компенсую, — думав він. — Бо вся любов діставалася мені. Я мушу це якось повернути, віддати данину, надолужити Джастині те, чого вона недобрала».

Випадково зиркнувши на годинника, він швидко скочив на ноги; хоч яким би великим не був його борг перед сестрою, декому Іншому він заборгував ще більше.

— Знову йдеш до своєї гидотної церкви! І коли ти вже з неї виростеш?

— Сподіваюся, ніколи.

— Коли побачимося?

— Ну, оскільки сьогодні п’ятниця, то завтра неодмінно, об одинадцятій, на цьому ж місці.

— Гаразд, будь слухняним і гарним хлопчиком.

Він був відійшов на кілька ярдів, вдягаючи солом’яний бриль, але раптом обернувся і з усмішкою сказав:

— А хіба я не завжди такий?

— Звісно, що завжди, помагай тобі, Боже. Ти такий добрий та гарний, що аж не віриться. Це я завжди вскакую у якусь халепу. Завтра побачимося.

До собору Святої Марії вели величезні двері, оббиті червоною шкірою; прочинивши одну половинку, Дейн прослизнув всередину. Він полишив Джастину трохи раніше, бо любив заходити до церкви до того, як вона заповнювалася людьми, перетворюючись на переливчасте й мінливе скупчення зітхань, покашлювання, перешіптування та шерхотіння одежі. Було набагато приємніше бувати в церкві самому. На головному вівтарі служитель запалював свічки. Диякон — безпомилково визначив Дейн. Схиливши голову, він став навколішки, перехрестився, коли священнослужитель, проминувши раку, тихо пройшов до лавки.

Дейн, стоячи на колінах, схилив голову на складені поперед себе руки і відпустив на волю думки. Він не молився навмисне й свідомо, а радше ставав невід’ємною частиною атмосфери храму, яку відчував щільною, хоча й ефемерно, невимовно святою цілісністю, що спонукала до роздумів. Йому здавалося, що він перетворюється на вогник у маленькому вівтарному світильнику з червоним склом; такі завжди мерехтіли так, наче ось-ось згаснуть і незмінно підтримувані невеличким згустком якоїсь життєдайної енергії, кидали