Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, — як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…

Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене — годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду «копія Амброзій Іванович». Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…

— Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.

Якогось дня я більше не зможу отак-от набрати номер, серед дня чи ночі, — і почути батьків голос. На мить переді мною розверзається ота майбутня пустка-голизна, мов із сонного здерли ковдру, й стає холодно. Встаю причинити вікно, поки тато, — слава Богу, живий і здоровий, — продовжує викривати російські виборчі технології зразка сорок шостого року:

— А то ще, знаєш, як робили? Дзядзьо твій розказував — просвердлювали в кабіні до голосування дзюрочку в стелі, і звідтам цілий час крейда сипалася на те місце, де олівець хімічний прив'язаний лежав. Як чоловік, зайшовши в кабіну, нагнеться щось тим олівцем у бюлетені слинити, то цівочка крейди йому акурат на голову трапляє. А то ж зима була, лютий місяць, усі в шапках… Так і в кабінку заходили. Кабінки закриті, як годиться, — нічого не видно, голосуй, як хоч'! Хоч' — викреслюй того єдиного кандидата, хоч' — вкидай до урни чистого бюлетеня: свобода! Сталінська конституція ґарантує… А на виході з дільниці всіх, у кого біле було на шапці, — хто в кабінці, виходить, із олівця скористав, — похапали в грузовик, що на задньому дворі наготований стояв, — і поїхали дядьки в тундру комунізм строїти! Такі, брацє, вибори були…

— Круто, — визнаю я.

Технологічненько, справді. Здається, в Конан Дойля є подібний сюжет: закрите приміщення, фіксоване місце для жертви, і над ним отвір, звідки виповзає отруйна змія. Тато такого не пригадує, але обіцяє перевірити: Конан Дойль у хаті є — старе радянське видання.

— Перевір, — погоджуюсь, бо мені вже й самому цікаво. Розкажу завтра Лялюсьці — звідки в тих «політтехнологій інформаційної доби» ноги ростуть. Дарма той Вадим їй так хвалився, нічого нового його пацани не придумали. Чи вони взагалі нічого нового не здатні придумати — і тим і полюють на таких, як вона?.. Тоді виходить так, як церква каже: що зло само по собі безсиле, вся його сила — в тім, що воно вербує слабких собі на послуги…

Думка не бозна-яка нова і, відповідно, не бозна-яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати — а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.

І на цій хвилі, мов злегка вгашений на радощах, я за одним заходом вивалюю татові, обпікаючись чаєм, те, чого аж ніяк не збирався розказувати, — і за дня, коли пропорції речей міняються, либонь, і не розказав би, — як сьогодні вербували мою дівчинку. Без імен, звичайно, — не настільки ще я вдурів, — зате з цифрами: двадцять п'ять штук на місяць, отакі тепер у них, тату, розцінки.

Телевізор у кімнаті замовк, і мені чути в слухавку, як важко батько дихає. Близько так, із присвистом: видно, теж забагато курить…

Я нечасто з ним чимось таким ділюся. Свого часу він так пишався моїми успіхами в фізиці, так неприховано променився щастям, коли я студентом приїздив на канікули й малював йому на кухні схему термоіонного ґенератора, що тої батьківської гордости я йому однаково нічим не поверну. На тему моєї наукової кар'єри ми з ним давно і згідно мовчимо; він більше не допитується, як посувається мій дисер. Перестав відтоді, як я, не стримавшись (бо ті допити мене вже жалили), спересердя ляпнув йому на тій самій кухні, що не для того живу своє життя, щоб відшкодувати йому забране в нього. Він нічого мені на те не відповів, почовгав курити, і я вперше тоді завважив, як він човгає — вже по-старечому… Є все-таки речі, яких краще не вимовляти вголос. Бо з тата таки напевно вийшов би вчений — якби він свого часу дістав належну освіту. «Мислительний апарат» у нього був дуже навіть у порядку, — ще й мені дещо перепало. Не його вина, що у Львові він після школи попав під щойно тоді впроваджену вступну квоту «для місцевих», знамениті «двадцять п'ять процентів»: то вже були шістдесяті роки, хрущовський лібералізм кінчився, й до вузів, надто тих, що «з допуском», починали пильніше добирати за анкетними даними. Ніхто б не пустив «бандерівське отродье» в серйозну фізику, в оборонку. Одиноким татовим шансом було їхати на навчання в Росію, — багато хто так і вчиняв, і, зрештою, на те й робивсь розрахунок: що неприйняті в себе вдома до вузів «західники» виїдуть, розчиняться на просторах шостої частини суші серед маси «совєтского народа», і так непомітно розкидається «вогнище українського буржуазного націоналізму»… Але тато не поїхав. Думаю, то бабця на нього повиливала. Для неї Росія була засланням, безводним ешелоном, п'яним конвоєм, колією, по якій їдучи, за три дні не вгледиш жодного села, — як такі колії прокладалися, вони з дзядзьом знали на власній шкурі: по небіжчику на шпалу; десь серед тих небіжчиків лишився лежати й її ненароджений син, і не могло бути й мови, щоб, самим уйшовши звідти цілими, потім добровільно посилати назад старшого — того, котрий вижив… Думаю, мало бути саме так, а за подробицями я ніколи не питався. Коли прийшла черга вступати на фізфак мені, то якось само собою розумілося, що я маю їхати до Києва — аби не до Москви. Тільки недавно, коли, з Лялюсиної подачі, я став бачити нашу