Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Брешеш! Ти ніякий мені не чоловік! — надривисто викрикнула Зоська й заплакала.

Антон трохи розгубився. Він завжди бентежився від жіночих сліз і не знав, що робити далі. Та все ж вирішив дотримуватися того варіанту, що Зоська — його дружина, яка завела дріб'язкову сварку з чоловіком.

— Ну що візьмеш із жінки! — розвів Антон руками, звертаючись до господаря, що заклопотано тупцяв біля печі й не озивався на його слова.

Зоська, правда, швидко перестала плакати, пальцями витерла сльози, поправила хустку на голові. Антон невтямки позирав на неї, й кілька разів у його душі ворухнулося недоречність-співчуття — чого так упиратися? Він же старший за неї і краще розумів життя, можливо, він би врятував її від загибелі і влаштував би їй життя. Тільки б вона довірилася йому. Так ні. Зчинила сварку, котру невідомо як уладнати зараз у присутності чужих людей.

— Зосю, — сказав він і підвівся з лавки. — Ну не хочеш іти в містечко, то доведи мене хоч до околиці. Потім підеш, куди захочеш.

У цьому була його хитрість — на околиці містечка він би з нею впорався. Зоська хвилину мовчала, наче обдумуючи його пропозицію, і відповіла:

— Ні!

— Я не знаю, з якого там боку і підійти, — хитрував Антон.

— Дорога приведе.

— Дорога приведе. Але… Незручно по дорозі.

— У людей запитаєш.

Однак, чорт візьми, поки що не виходить нічого. Невже справді він нічого не доб'ється і йому доведеться одному йти у Скідель? І одному прийти до Копицького? Але коли б? його одного не запідозрили, як партизанського агента, що має завдання влаштуватися в містечку. Копицький може засумніватися в ньому, не дивлячись, що земляк. Усе-таки своя сорочка кожному ближче до тіла, а в такий час недовго втратити і сорочку і власне життя.

Ні, йому обов'язково потрібна вона — як дружина, господиня і, що найважливіше, — як заложниця. Заложниця — якась гарантія для німців і для того ж Копицького, особливо коли мати на увазі ще й матір її. Антон уже знав, що до людини із заложниками — сім'єю, дітьми, матір'ю — німці ставилися з більшою довірою, ніж до одинокої, в котрої ні кола ні двора, лише наміри, хай найкращі. Як усі ділові люди, німці любили гарантії.

Та ось візьми її, цю гарантію, що наче скам'яніла в своїй дикій упертості за столом на лаві.

Але минав час, напевно, вже було близько півночі. Антон непростимо втрачав одну за одною всі, й так не численні, свої можливості й починав нервувати. Так, холера на нього, можна й зовсім лишитися ні з чим. Особливо, коли зважати на цю впертість та оглядатися на господарів. Але із господарями він церемонитися не буде.

— Ей, ти! — різко повернувся Антон до Стефана. — Давай вірьовку!

— Що пан хоче? — здивувалася господиня, ступаючи наперед і мовби затуляючи собою господаря.

— Давай вірьовку! Швидко!

Господиня зблідла, втупилася в його сповнене похмурої рішучості обличчя, а господар стояв позаду, мабуть, не міг наважитися виконати його наказ без додаткової команди дружини.

— Я що вам сказав! — стримано, але погрозливо вимовив Антон і витяг із-за пазухи наган.

Тихенько зойкнувши, господиня ступила назад, а господар, перекладаючи щось у темному біля дверей кутку, витягнув недовгу заплутану вірьовку. Антон наказав:

— Розбери! Розбери, розплутай! Що, не розумієш?

Тремтячими, неспритними руками господар якось розплутав вірьовку. Антон сунув наган за пазуху.

— Ну! — звернувся він до Зоськи, що перелякано відсторонилася за столом. — Підеш?

— Ні, ні! Не чіпай мене!

— Я! Я чіпатиму, чорти б тебе взяли! — крикнув Антон, втрачаючи витримку, і схопив за ріжок столу. Ривком відкинув стіл геть, почув, як позаду приглушено верескнула господиня, та він уже схопив Зоську за руку й одним натренованим рухом заломив руку назад, за спину. Зоська ойкнула, вигинаючись од болю і повертаючись до нього спиною, він повалив її грудьми на діл і, схопивши другу руку, теж заломив за спину. Поки вона лементувала і смикалася, намагаючись вирватися, він швидко обкрутив її кисті вірьовкою, зав'язав вузол. Вона пручалася, як тільки могла, але що для нього важило її пручання. Зв'язати людину він міг за кілька хвилин. Щоб вона не брикалася, другим кінцем вірьовки він перев'язав і ноги біля кісточок.

Добре все ж натомившись, він підвівся із долу, намагаючись не слухати, як репетує долі Зоська, повернувся до господарів. Ті тиснулися одне до одного, певно, ледь живі од страху, стояли коло самої печі. Але тепер у нього не було бажання щось їм пояснювати, тим більше виправдовуватися — настав час діяти.

— Запрягай коня! Швидко! — скомандував Антон господарю. Той знову, мов німий, дивився на нього, не розуміючи, що йому треба. — Коня, кажу, швидко!

— Так немає, пан, коня, — нарешті промурмотів він, і Антон закричав:

— Як нема? Кажу, запрягай коня!!

— Пан, не маю коня. Забрали коня…

— Хто забрав? — запитав Антон, відчувши, однак, що його намір ще дужче ускладнюється. — Хто забрав коня?

— Не знаємо, пане. Люди прийшли, забрали.

— Брешеш! — випалив Антон перше, що в такому випадку спало на думку, і знову вихопив наган із-за пазухи.

Господар безпорадно розвів