Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

Берг почервонів і усміхнувся.

— І я люблю її, бо в неї вдача розсудлива — дуже гарна. От друга її сестра — однієї фамілії, а зовсім інше, і неприємна вдача, і розуму того нема, і таке, знаєте?.. Неприємно… А моя наречена… Ось будете приходити до нас… — провадив Берг, він хотів сказати — обідати, але передумав і сказав: «чай пити», і випустив, проткнувши його швидко язиком, кругле маленьке кілечко тютюнового диму, як цілковите втілення його мрії про щастя.

Після першого почуття подиву, викликаного в батьках Берговим освідченням, у родині встановилася звичайна в таких випадках святочність і радість, але радість була не щира, а зовнішня. В почуттях рідних щодо цього весілля були помітні збентеження і соромливість. Наче їм совісно було тепер за те, що вони мало любили Віру і тепер так охоче збувають її з рук. Найбільше збентежений був старий граф. Він, певно, не міг би назвати того, що було причиною його збентеження, а причина ця полягала в його грошових справах. Він зовсім не знав, що в нього є, скільки в нього боргів і що він спроможний буде дати на придане Вірі. Коли народились дочки, кожній було призначено по триста душ на придане; але одно з цих сіл було вже продане, а друге заставлене і так прострочене, що мало продаватися, тому віддати маєток було неможливо. Грошей теж не було.

Берг уже понад місяць був наречений, і тільки тиждень залишався до весілля, а граф ще не вирішив сам питання про придане і не говорив про це з дружиною. Граф то хотів виділити Вірі рязанський маєток, то хотів продати ліс, то позичити грошей під вексель. За кілька днів до весілля Берг рано-вранці увійшов до графа в кабінет і з приємною усмішкою шанобливо попросив майбутнього тестя сказати йому, що буде дано за графинею Вірою. Графа так збентежило це запитання, яке він давно передчував, що він необдумано сказав перше, що спало йому на думку.

— Люблю, що потурбувався, люблю, будеш задоволений…

І він, поплескавши Берга по плечу, встав, бажаючи припинити розмову. Та Берг, приємно усміхаючись, пояснив, що, коли він не буде знати напевно, що буде дано за Вірою, і не одержить наперед хоч частини того, що призначено їй, то він змушений буде відмовитись.

— Бо, розміркуйте, графе, якби я тепер дозволив собі одружитися, не маючи певних засобів для підтримання своєї дружини, я вчинив би підло…

Розмова кінчилася тим, що граф, бажаючи бути великодушним і не наражатися на нові просьби, сказав, що він видає вексель на вісімдесят тисяч. Берг лагідно усміхнувся, поцілував графа в плече і сказав, що він дуже вдячний, але ніяк не може тепер влаштуватися в новому житті, не одержавши готівкою тридцять тисяч.

— Хоча б двадцять тисяч, графе, — додав він, — а вексель у такому разі лише на шістдесят тисяч.

— Так, так, добре, — скоромовкою заговорив граф, — тільки вже пробач, голубчику, двадцять тисяч я дам, а вексель, крім того, на вісімдесят тисяч дам. Так ось, поцілуй мене.

XII

Наташі було шістнадцять років, і був 1809 рік, той самий, до якого вона чотири роки тому по пальцях лічила з Борисом після того, як вона з ним цілувалася. З того часу вона ні разу не бачила Бориса. Перед Сонею і з матір'ю, коли розмова заходила про Бориса, вона цілком вільно говорила, як про справу вирішену, що все, що було раніш, було дитячим, і про те не варто було й говорити — все давно забуто. Але в найпотаємнішій глибині її душі питання про те, чи було зобов'язання, дане Борисові, жартом, чи була то важлива зв'язуюча обіцянка, мучило її.

З того самого часу, як Борис, у 1805 році, з Москви поїхав у армію, він не бачився з Ростовими. Кілька разів він бував у Москві, проїжджав недалеко від Отрадного, але жодного разу не був у Ростових.

Наташі спадало іноді на думку, що він не хотів бачити її, і ці здогадки потверджувались тим сумовитим тоном, яким частенько говорили про нього старші.

— В нинішні часи не пам'ятають давніх друзів, — казала графиня услід за згадуванням про Бориса.

Анна Михайлівна, останнім часом рідше буваючи у Ростових, теж поводилася з якоюсь особливою гідністю і щоразу захоплено і вдячно говорила про достоїнства свого сина і про блискучу кар'єру, на якій він перебував. Коли Ростови приїхали до Петербурга, Борис приїхав до них з візитом.

Він їхав до них не без хвилювання. Спогад про Наташу був найпоетичнішим Борисовим спогадом. Але разом з тим він їхав з твердим наміром ясно дати відчути і їй, і рідним її, що дитячі взаємини між ним та Наташею не можуть бути зобов'язанням ні для неї, ні для нього. У нього було блискуче становище в суспільстві— завдяки інтимності з графинею Безуховою, блискуче становище на службі — завдяки протегуванню важної особи, цілковитою довірою якої він користувався, і в нього зароджувалися плани одруження з однією з найбагатших відданиць Петербурга, які дуже легко могли здійснитися. Коли Борис увійшов до вітальні Ростових, Наташа була у своїй кімнаті. Узнавши про його приїзд, вона, розчервонівшись, майже вбігла до вітальні, сяючи більш ніж привітною усмішкою.

Борис пам'ятав ту Наташу в коротенькому платті, з чорними очима, що блищали з-під локонів, і з нестримним дитячим сміхом, яку він знав чотири роки тому, і через те, коли увійшла зовсім інша Наташа, він зніяковів і вираз захопленого поливу з'явився на його обличчі. Побачивши цей вираз його обличчя, Наташа зраділа.

— Що, впізнаєш свою маленьку приятельку пустуху? — спитала графиня. Борис поцілував Наташу в руку і сказав, що його здивувала зміна, яка відбулася в ній.

— Як ви покращали!

«Ще б пак!» — відповіли, сміючись, Наташині очі.

— А тато постарішав? — спитала вона. Наташа сіла і, не заходячи в розмову Бориса з графинею, мовчки розглядала свого дитячого нареченого до найменших подробиць. Він відчував на собі тягар цього упертого щирого погляду і зрідка поглядав на неї.

Мундир, остроги, галстук, зачіска Борисова — все це було наймодніше і comme il faut[494]. Це відразу помітила Наташа. Він сидів трошки боком у кріслі біля графині, поправляючи правою рукою чистісіньку облиту рукавичку на лівій, говорив з особливим, витонченим підбиранням губ про розваги вищого петербурзького світу і з лагідною глузливістю згадував про колишні московські часи та