Читати книгу - "Сплячі красуні"

Замість припинитися, як весняна злива, її ридання перетворились на бурю. Коли Ілейн спробувала погладити дочку по щоці, Нана відбила її руку й сіла в ліжку зі скуйовдженим, наелектризованим волоссям, що дико стирчало довкіл її голови. У цю мить Ілейн побачила в ній Френка. Вона побачила його так ясно, що аж злякалась.

— Хіба ти забула, як він кричав на нас? — спитала вона в дочки. — А той раз, коли він ударив кулаком у стіну! Це ж було жахливо, хіба не так?

— Він кричав на тебе! — крикнула Нана. — На тебе, тому що ти завжди хотіла, щоб він щось зробив… чи щось дістав… чи став якимсь іншим… не знаю я. Але він ніколи не кричав на мене!

— Утім, він розтягнув твою майку, — сказала Ілейн. Її неспокій поглибився в щось близьке до жаху. Чи вона думала, що Нана геть забула Френка? Залишила його на купці мотлоху разом зі своєї невидимою подружкою місіс ХаламБалам? — Твою улюблену, до того ж.

— Бо він боявся через того чоловіка на машині! Того, що переїхав кішку! Він піклувався про мене!

— Згадай, як він кричав на твою вчительку, як він осоромив тоді тебе?

— Мені байдуже! Я хочу, щоб він був!

— Досить, Нано. Ти вже достатньо наго…

— Я хочу до тата!

— Тобі треба заплющити очі й заснути, і дивитися лагідні с…

— Я ХОЧУ ДО ТАТА!

Ілейн пішла зі спальні, обережно прикривши за собою двері. Яких же сил знадобилося, щоб не опуститися до рівня цієї дитини, не дати їй прочуханки. Навіть зараз, стоячи в пропахлому бензином і мастилом сараї містера Пателя, вона б не зізналася, як близько була тоді до того, щоб накричати на свою дочку. Це не різкий тон Нани, такий несхожий на її зазвичай м’який і непевний голос; навіть не фізична схожість на Френка, якої вона звичайно могла не помічати. Це те, що вона говорила точно, як він, висуваючи свої нерозумні, нездійсненні вимоги. Це було так, ніби Френк Ґірі особисто сягнув сюди з іншого берега тієї бозна-що-воно-за-протоки, яка відокремлювала той старий насильницький світ від цього, нового, й опанував її дитину.

Наступного дня Нана здавалася такою ж, як завжди, але Ілейн вже не могла не думати про ті сльози, підслухані під дверима, і як Ілейн відбила її руку, простягнуту лише, щоби втішити, і той огидний галайкуватий голос, що лунав з дитячого рота Нани: «Я хочу до тата». І це ще не все. Вона трималася за руки з тим малим гидомирним Біллі Бісоном з сусіднього кварталу, який, мабуть, радо завів би її кудись у кущі, щоб їм там погратися в лікаря. Їй навіть легко уявлялася Нана з тим масним Біллі в шістнадцять, як вони цим займаються десь на задвірках «Таксі-клубу» його батька. Цілує її по-французькому, одночасно перевіряючи на роль першої куховарки і пляшкомийниці в його гівняному малому замку. Забудь про малювання картин, Нано, катай собі на кухню і торохти там каструлями й пательнями. Склади мій одяг. Нумо, я тебе швиденько віджарю, а потім відригну, відвернуся на інший бік і засну.

Ілейн принесла з собою заводний ліхтар, яким зараз посвітила всередині покинутої напризволяще автоприбудови. Без бензину, яким можна було б заправляти Дулінгські автівки, не було потреби й у вентиляторних пасах чи свічках запалювання. А отже, те, що вона шукає, мусить бути тут. Чимало таких речей було в майстерні її батька, і цей запах тут такий самий: він лячно живо доносить спогади про ту дівчинку із зав’язаним у хвостик волоссям, якою вона колись була (але без ностальгії, ні-ні.) Подавала батькові деталі та інструменти, які він називав, дурнувато щаслива, коли він їй дякував, зіщулена, коли він дорікав їй за повільність або коли хапалася за щось не те. Тому що вона хотіла догодити йому. Він був її татом, великим і сильним, і вона хотіла догодити йому у всьому.

Цей світ набагато-багато кращий за той старий, керований чоловіками. Ніхто на неї тут не кричав, і ніхто не кричав на Нану. Ніхто не ставиться до них, як до громадян другого сорту. Це світ, де мала дівчинка може сама повертатися додому навіть у темряві і почуватися в безпеці. Світ, де талант маленької дівчинки може зростати одночасно з її стегнами і грудьми. Ніхто не прищемить його в пуп’янку. Нана цього не розуміє, і в цьому вона не самотня; якщо ви так не вважаєте, вам достатньо сходити послухати балачки на тих дурнуватих зборах.

«Я думаю, тут вихід звідси», — сказала Лайла там, де жінки стояли у високій траві, дивлячись на те химерне дерево. І, Боже мій, якщо вона не помиляється?

Ілейн рушила глибше в комору запчастин, світячи ліхтарем на підлогу, бо підлога тут бетонна, а бетон тримає прохолоду. Аж ось воно, у дальнім кутку, те, на що вона сподівалася: три п’ятигалонові каністри з туго закрученими кришками. Цільнометалеві, без жодних написів. Тільки одну оперізувала товста гумова стрічка червоного кольору, а дві інших — синього.

Її батько точно так позначав свої каністри з гасом.

«Я думаю, тут вихід звідси. Шлях назад. Якщо ми захочемо».

Дехто з них, безсумнівно, захоче. Ті жінки зі Зборів, нездатні зрозуміти, яке щастя вони тут мають. Яку радість. Яку безпеку. Є тут такі, що поколіннями призвичаєні до рабства, вони б охоче поспішили назад до своїх кайданів. Оті, що із в’язниці, як комусь не дивно, мабуть, будуть першими, хто захоче повернутися додому, в старий світ, туди само в каталажку, з якої їх було звільнено. Так багато цих дитинячих істот не здатні або не бажають усвідомити, що за їхнім ув’язненням ледь не завжди проглядається якийсь спільник чоловічої статі, котрий не потрапив під суд. Якийсь чоловік, заради якого вони зруйнували себе. За ті роки, що вона працювала волонтеркою, Ілейн надивилася і наслухалася мільйон таких історій. «У нього добре серце». «Він цього не хотів». «Він обіцяє, що зміниться». К чорту, вона була вразливою до цього сама. У вирі того безкінечного дня і вечора, до того, як вони заснули й перенеслися сюди, вона майже дозволила собі повірити, попри все пережите нею з Френком у минулому, що він робитиме, як вона просить, що він контролюватиме свій норов. Звісно, він робив навпаки.

Ілейн не