Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

цієї маленької будівлі вкривала іржа. Перед входом нерівним кільцем було розкидано купи кісток. Скелі навколо почорніли й подекуди були пощерблені. Один валун завбільшки з котедж, у якому мешкали Руйначі, розколовся навпіл, і всередині іскрилися вкраплення мінералів. Повітря було холодне, до Сюзанни й Роланда долинало тривожне виття вітру, але його стримували навколишні скелі. З німою вдячністю вони підвели обличчя до пронизливо-синього неба.

— Тут, мабуть, була якась битва? — запитала Сюзанна.

— Так, напевно. Велика, давно. — Судячи з голосу, Роланд геть видихався.

На землі перед напівпрочиненими дверима квонсетського ангара лежала лицевим боком униз якась табличка. Сюзанна наполягла, щоб стрілець спустив її на землю і вона могла її перевернути й прочитати. Роланд виконав прохання і сів, привалившись спиною до скелі й дивлячись на замок Дискордія, що був тепер позаду. Дві вежі здіймалися в синяву небес, одна була ще ціла, друга — зі зруйнованою верхівкою. Роланд зосередився на тому, щоб вирівняти дихання. Земля, на якій він сидів, була дуже холодна, і він уже розумів, що йти через Погані Землі їм буде непросто.

Тим часом Сюзанна підняла табличку. Тримаючи її в одній руці, стерла другою налиплий бруд століть. І від прочитаного в неї все похололо всередині:

ЦЕЙ КОНТРОЛЬНО-ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ ЗАКРИТО.

НАЗАВЖДИ

А внизу червоніло Око Короля, що вирячалося просто на неї.

Два

У головній залі квонсета не було нічого, крім розкиданого обладнання і декількох скелетів, що всі вже геть порозпадалися. Втім, у прилеглій коморі Сюзанна знайшла дещо приємне: полиці й полиці консервованих харчів (більше, ніж вони могли взяти з собою) та запаси «Стерно». (Вона подумала, що Роланд більше не глузуватиме з ідеї взяти з собою консервоване паливо, і не помилилася). Просто так, задля проформи, поткнула носа до задніх дверей комори, не очікуючи щось там знайти, крім хіба що кількох скелетів. І скелет справді був. Проте винагородою за цікавість виявився візок для собачої запряжки, у якому це скупчення кісток і спочивало: схожий на той, у якому вона сиділа в галереї на стіні замку, коли балакала з Мією. Тільки цей був менший і значно краще зберігся. Колеса на ньому були не дерев’яні, а металеві, вкриті тонкими оболонками якого синтетичного матеріалу. По боках стирчали ручки, і Сюзанна зрозуміла, що це насправді не собачий візок, а щось на зразок рикші.

Готуйся тягти мене на собі, білопикий.

Цілком типова для Детти думка, проте, несподівано для самої себе, Сюзанна розсміялася.

— Що такого смішного ти там знайшла? — гукнув Роланд.

— Побачиш, — вигукнула вона у відповідь, силкуючись не допустити Деттиних ноток принаймні в голос. Але це їй не дуже добре вдалося. — Скоро побачиш, авжеж.

Три

Ззаду до рикші кріпився моторчик, але Сюзанна з Роландом одразу помітили, що не запускали його вже цілу вічність. У коморі Роланд знайшов декілька інструментів, а серед них і розвідний ключ. Він застиг у розімкнутому положенні, проте кілька крапель мастила (з вельми знайомої Сюзанні червоно-чорної каністри «3 в 1») повернули його до життя. За допомогою ключа Роланд відкрутив мотор і поклав його на бік. Поки він працював, а Сюзанна, як сказав би тато Моз, активно роззиралася навколо, Юк сидів за сорок кроків від арки, через яку вони вийшли, — пильнував, чи не з’явиться істота, яка переслідувала їх у темряві.

— П’ятнадцять фунтів, не більше, — сказав Роланд, витираючи руки об джинси і дивлячись на мотор, що лежав на підлозі, — але я впевнений, що на той час, коли цей візок нам буде вже не потрібен, я буду радий, що цього баласту здихався.

— Коли підемо? — запитала вона.

— Коли завантажимо в цей «ридван» стільки консервів, скільки я зможу везти, — він важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима лежали темні кола, а від кутиків рота до лінії щелепи пролягли нові зморшки. Він був худий, як очеретина.

— Роланде, так не можна! Не так швидко! Ти виснажений!

Він махнув у бік Юка, котрий так терпляче сидів, і на темне провалля за сорок кроків від нього.

— Ти хочеш бути так близько до тієї печери, коли настане темрява?

— Ми можемо розкласти багаття…

— Там можуть водитися друзі, які вогню не бояться. У шахті те страхопудало не хотіло нами ділитися, бо не вважало за потрібне. Але воно може й передумати, а надто тепер, коли хоче помститися.

— Така істота не може мислити. Точно не може. — Повірити в це надворі, у денному світлі, було набагато легше. Проте Сюзанна знала, що, коли тіні стануть рости і згущуватися, вона може й змінити думку.

— Я думаю, ми такого ризику собі дозволити не можемо, — сказав Роланд.

Дуже неохоче, але Сюзанна з ним погодилася.

Чотири

На щастя для них, перший відрізок вузької стежини, що вела в Погані Землі, був здебільшого рівнинний, а коли трапився підйом, Роланд не став заперечувати, щоб Сюзанна злізла з Таксі Хо Фат[79] (як вона охрестила візок) і відважно повзла до верхівки схилу на руках і куксах ніг. Мало-помалу замок Дискордія віддалявся. От уже й скелі закрили від їхніх очей підірвану вежу, а Роланд усе йшов уперед. І лише коли з поля зору щезла друга вежа, показав на кам’яний навіс біля стежки.

— Тут станемо табором, — сказав він. — Якщо ти не заперечуєш.

Нічого проти Сюзанна не мала. Кісток, які вони принесли з собою, і ганчір’я з колишньої військової уніформи, вистачило, щоб розкласти багаття, але Сюзанна розуміла, що горітиме воно недовго. Шматки тканини спалахнуть, як газета, а кісток не буде ще до того, як стрілки Роландового моднячого годинника (якого він так благоговійно їй показував) зійдуться разом опівночі. А завтра ввечері, найпевніше, багаття не буде взагалі й холодні консерви вони їстимуть просто з бляшанок. Вона розуміла, що все могло бути набагато гірше: денна температура, за її відчуттями, трималася десь на позначці сорок п’ять градусів,[80] і харчі в них були, — але вона багато б віддала за светр, а ще більше — за пару теплих рейтузів.

— Може, дорогою нам трапиться ще щось для розпалу, — з надією промовила вона, коли багаття вже розгоралося (займаючись, кістки страшенно тхнули, тому Роланд з Сюзанною сіли так, щоб вітер віяв у спину). — Бур’ян… чагарники… ще кістки… може, навіть сухі дерева.

— Сумніваюся, — похитав головою стрілець. — Тільки не на цьому боці замку Багряного Короля. Тут навіть чортове зілля не росте, хоча в Серединному світі його — оберемками рви.

— Ти не можеш знати напевно. — Їй була нестерпна думка про