Читати книгу - "Будденброки"

— Ми трохи засмагли, — каже він, однією рукою, чорною, волохатою, обіймаючи Ганно, а другу поклавши йому на плече і дивлячись на пані Будденброк та Іду Юнгман, — але вигляд у нас і далі сумний.

— Він тужить за морем, — пояснює мати.

— Еге ж, еге ж… Отже, тобі так подобається на морі? — питає доктор Ланггальс і дивиться в обличчя Ганно своїми жіночими очима…

Ганно блідне. Що означає це питання, на яке доктор Ланггальс нібито чекає відповіді? В ньому прокидається божевільна, фантастична надія, підтримувана хлоп’ячою вірою, що, всупереч усім витертим сурдутам на світі, для бога немає нічого неможливого.

— Так, — вимовляє він, не зводячи з лікаря широко розплющених очей.

Але доктор Ланггальс, питаючи так, виявляється, не мав на думці нічого особливого.

— Ну що ж, наслідки купання й чистого повітря ще будуть… неодмінно будуть! — каже він, поплескуючи малого Йоганна по плечу, відсторонює його і, кивнувши пані Будденброк та Іді Юнгман — зверхньо, доброзичливо й підбадьорливо, як і годиться лікареві, якого слухають, затамувавши віддих, — підводиться. Консультація закінчена…

Найбільше співчуття його туга за морем, рана, що так повільно гоїлась і знов починала кривавити від найменшого дотику жорстоких буднів, викликала в тітки Антонії, яка з видимою втіхою слухала його розповіді про життя в Травемюнде і від щирого серця приєднувалась до його захопленого славослів’я.

— Так, Ганно, — казала вона, — ніде правди діти, Травемюнде — чудове місце! Віриш мені: я поки й жива буду, з радістю згадуватиму про одне літо, яке я пробула там іще молодим, дурним дівчиськом. Я зупинилася в людей, яких я любила і які, здається, мене любили, бо ж я тоді була гарненька вітрогонка, майже завжди весела, — тепер, на старість, я можу це сказати. То були порядні люди, щоб ти знав, чесні, щирі, відверті, а до того ж такі розумні, освічені, натхненні — я вже таких ніколи більше не зустрічала. Атож, спілкуватися з ними було надзвичайно цікаво. Від них я набралася поглядів і знань на ціле життя, і якби не стали на заваді всякі події… ну, як буває в житті… то я, недотепа, могла б ще там багато чого почерпнути. Хочеш знати, яка я тоді була дурна? Намагалася з медуз наробити барвистих зірок! Набирала їх повну хусточку, приносила додому й розкладала на балконі, щоб вони висохли… Думала, що з них вийдуть зірки! Аякже! Прийдеш глянути, а там тільки велика мокра пляма, і тхне гнилими водоростями…

Розділ четвертий

На початку 1873 року сенат задовольнив прохання Гуго Вайншенка про помилування, і колишнього директора випущено на волю за півроку до закінчення терміну.

Якби пані Перманедер була щира, то призналася б. що ця подія не вельми її втішила і що вона воліла б, аби все й далі лишилося так, як було. Вона мирно жила собі з дочкою й онукою на Липовому майдані і ходила в гості до брата на Рибальську та до своєї пансіонської приятельки Армгард фон Майбом, у дівоцтві фон Шіллінг, яка після смерті чоловіка також переселилася в місто. Пані Перманедер давно переконалася, що поза мурами рідного міста їй, властиво, ніде не було б добре. Пам’ятаючи свій мюнхенський досвід, а також боячись за шлунок, що з роками став ще слабіший та подразливіший, і відчуваючи дедалі більший потяг до спокійного життя, вона не мала аніякісінького бажання переїздити на старість в якесь місто своєї об’єднаної батьківщини або ще, крий боже, за кордон.

— Люба дитино, — звернулась вона якось до своєї дочки, — я мушу тебе про щось запитати, про щось дуже важливе!.. Чи ти ще й далі всім серцем любиш свого чоловіка? Так любиш, що разом з дитиною подалася б за ним, хоч би куди закинула його доля? Бо лишатися тут йому, на жаль, ніяк не випадає.

А оскільки Еріка Вайншенк, у дівоцтві Грюнліх, умиваючись слізьми, які могли означати що завгодно, відповіла, згідно з своїм обов’язком, точнісінько так, як колись за подібних обставин у гамбурзькій віллі відповіла батькові сама Тоні, то вони почали звикати до думки про можливе розлучення…

День, коли пані Перманедер у закритій кареті забрала свого зятя з в’язниці, був майже такий сльотливий, як і тоді, коли його садовили. Вона привезла його до свого помешкання на Липовому майдані. Розгублено і збентежено привітавшись з дружиною і дитиною, Гуго Вайншенк, сивий, пригнічений, пішов у приготовану йому кімнату. Він сидів там цілими днями, з ранку до вечора курячи сигари, не зважуючись вийти на вулицю і здебільшого навіть їв окремо від родини.

В’язничне життя не могло підірвати здоров’я Гуго Вайншенка, бо організм він мав залізний. А все ж справи його були кепські. Страшно було дивитися, як зломило цього чоловіка громадське приниження, судовий вирок і трирічне ув’язнений. А він же, мабуть, не вчинив нічого такого, чого б не робили день у день, і то з чистим сумлінням, більшість його колег. І коли б його не спіймали, він, безперечно, й далі ходив би, високо тримаючи голову і не почуваючи за собою ніякого гріха. На суді він запевняв, що й сам був щиро переконаний, та й знавці таких речей йому казали, ніби сміливий маневр, який він здійснив на користь страхового товариства й задля власної вигоди, в діловому світі вважають за usance. Проте юристи, люди, які, на його думку, нічогісінько не тямили в таких справах, які мали зовсім інші уявлення й погляди, звинуватили його в шахрайстві, і цей вирок, підтриманий владою, так страшенно захитав його віру в себе, що він тепер боявся глянути людям у вічі. Його пружна хода, звичка енергійно погойдувати станом, вимахувати кулаками й вощити очима, дивовижна наївність, що дозволяла йому з висоти своєї неосвіченості й некультурності ставити дурні запитання або розповідати в товаристві непристойні анекдоти, — все те зникло! Так безслідно зникло, що дружині й тещі страшно ставало від його безмежного пригнічення, боягузтва й цілковитої втрати почуття власної гідності.

Вісім чи десять днів Гуго Вайншенк тільки те й робив, що курив сигари, потім почав читати газети й писати листи. А ще через вісім чи десять днів він досить невиразно заявив, що в Лондоні йому начебто трапляється нове місце, але він хоче спершу поїхати туди сам, щоб особисто все владнати, і аж як усе буде готове, викликати до себе дружину й дитину.

Він у супроводі Еріки подався в закритій