Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

16 березня. Субота. Знову збадьорився. Знов я ловлю себе, немовби м’яча, який падає і якого в цю мить ловиш. Завтра, ні, сьогодні почну велику роботу, що має просто відповідати моєму хисту. Я не відступлюся від неї, поки стане снаги. Краще безсоння, ніж так жити…

17 березня. …Ґьоте, «Втіха в болю». Усе дають своїм улюбленцям боги незліченні, все сповна — всі радощі незліченні, всі болі незліченні, все сповна…

26 березня. Тільки не переоцінювати того, що написав, бо не напишу того, що маю написати.

3 квітня. Отак і минув цілий день: зранку — контора, пополудні — фабрика, тепер, увечері, крики в помешканні праворуч і ліворуч, згодом треба буде привести сестру з «Гамлета». І ні на мить не знаходив собі місця.

9 травня. Учора ввечері з Піком[30] у кав’ярні. Як я, попри всі тривоги, тримаюся за свій роман[31] — геть як ото скульптурна постать, що, тримаючись за кам’яну брилу, вдивляється в далину.

Невтішний вечір у сім’ї. Зятеві потрібні гроші для фабрики, батько стурбований через сестру, через контору й через своє серце, моя нещасна друга сестра, нещасна через усіх мати, і я зі своєю писаниною.

7 червня. Злий. Сьогодні нічого не написав. Завтра часу не буде.

Понеділок. 6 липня[32]. Трохи почав. Трохи сонний. І самотній серед цих зовсім чужих людей.

9 липня. Так довго нічого не писав. Завтра почати. А то знов опосяде чимдалі глибше, нестримне невдоволення: а власне, воно опосіло мене вже. Почав нервувати. Та коли вже я щось і вмію, то вмію без усіляких забобонних застережних заходів.

Диявола придумали. Якщо ми одержимі дияволом, то він не сам, а то б ми, принаймні на землі, жили спокійно, як із Богом, одностайно, без суперечностей, не роздумуючи, знаючи, що наш підбурювач завжди з нами. Його вигляд нас не лякав би, позаяк ми, належачи дияволові й бувши певною мірою сприйнятливі до його образу, виявили б достатньо глузду й залюбки пожертвували б рукою, щоб затулити його обличчя. Якби нами владав лиш один-однісінький диявол, який міг би спокійно, без перешкод узнати все про нашу суть і будь-якої миті зробити з нами що завгодно, тоді в нього стало б сили протягом цілого людського життя тримати нас так високо над Божим духом у нас самих та ще й давати нам змогу злітати, що ми й відблиску його не побачили б, і нас ніхто б там, отже, не тривожив. Тільки безліч дияволів може спричиняти наше земне лихо. Чому вони не винищать один одного й не залишать тільки одного або чому вони не підкоряться всі одному великому дияволові? І те, й те відповідало б диявольській засаді — якомога дужче нас ошукати. Поки бракує єдності, яке пуття з тієї нестерпної турботи, якою всі дияволи нас оточують? Само собою зрозуміло, що дияволам має бути більше діла, ніж Богові, коли в кого-небудь випаде одна людська волосина, позаяк диявол справді втрачає цю волосину, а Бог — ні. Та поки в нас сидять багато дияволів, доброго самопочуття нам однаково не мати.

11 серпня. Нічого, анічогісінько. Скільки часу забирає в мене видання невеличкої книжечки і скільки шкідливої, сміховинної самовпевненості звідкись береться, коли читаю давні речі, розраховуючи на опублікування. Тільки це й утримує мене від писання. І все ж насправді я нічого не досяг, і найкращий доказ цьому — тривога. Принаймні тепер, коли книжка вийде, доведеться уникати журналів і критики, якщо я не хочу вдовольнятися тим, щоб лише кінчиками пальців торкатися правди. Яким же неповоротким я став! Колись мені досить було сказати тільки одне слово, що суперечило тогочасному напряму, і я одразу відлітав у протилежний бік, а тепер просто дивлюся на себе й зостаюся такий, як є.

14 серпня. Лист до Ровольта[33].

Вельмишановний пане Ровольт!

Надсилаю малу прозу, яку Ви хотіли подивитися; з неї, мабуть, таки вийде невеличка книжечка. Коли я її укладав, мені часом доводилося робити вибір між власним почуттям відповідальності й прагненням побачити і свою книжечку серед Ваших прекрасних книжок. Певна річ, моє рішення не завжди було цілком беззастережне. Але тепер я, звичайно, був би щасливий, якби ці речі сподобалися Вам хоч би настільки, щоб Ви їх надрукували. Зрештою, читач, навіть вельми досвідчений і розумний, виявить вади в цих речах не з першого погляду. Адже своєрідність кожного письменника полягає переважно в тому, що власні недоліки він приховує у свій, цілком особливий спосіб.

Щиро Ваш.

30 серпня. Весь час нічого не робив. Приїзд дядька з Іспанії. Минулої суботи в «Арко» Верфель[34] декламував «Пісні життя» й «Офіру». Жах! Але я дивився йому в очі й витримував його погляд цілий вечір…

Анкета журналу «Miroir» про кохання в наші дні й про зміни в коханні від часів наших дідів і бабів. Одна актриса відповіла: «Ніколи ще не кохали так добре, як у наші дні».

Який розбитий і піднесений я був після того, як послухав Верфеля! Як я після того просто-таки шалено й непомильно віддався товариству в Л.

Цей місяць — шефа не було, і я міг би дуже добре використати час — я без особливих причин (пересилання книжки Ровольту, нариви, дядьків приїзд) змарнував і проспав. Навіть сьогодні пополудні три години прокачався в ліжку, вигадуючи собі фантастичні виправдання.

23 вересня. Оповідання «Вирок» я написав за один присіст уночі з 22 на 23, від десятої вечора до шостої ранку. Ледве підвівся з-за столу, так від сидіння заніміли ноги. Жахливе напруження й насолода від того, як переді мною розгортався сюжет, як мене, мов потоком, несло вперед. Багато разів за цю ніч я звалював на плечі свою власну вагу. Виявляється, все можна сказати, для найдивовижніших фантазій, як і для всіх нас, уже приготовано великий вогонь, в якому вони згорають і постають знов. Проїхала підвода. Через міст пройшло двоє чоловіків. О другій я востаннє подивився на годинника. Коли служниця вперше ввійшла до передпокою, я дописав останнє речення. Погасив лампу, і — денне світло. Трохи поболює серце. Посеред ночі втома зникла. Тремтячи, ступив до кімнати сестер. Почитав їм уголос. Перед тим потягся перед служницею і сказав: «Я й досі писав». Вигляд нерозстеленої постелі, так наче її щойно принесли. Підтвердилося переконання, що моя робота над романом триває на ганебно