Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

образився на таку, з його точки зору, неделікатність, і заявив Варфоломієві Шевченку, що поет зробив «не по-нашому» (Див.: Листи до Т. Г. Шевченка. 1840—1861. — К.: Вид-во AH УРСР 1962. — С. 178). Ймовірно, саме цій нормі лицарського безвідплатного, під кожним оглядом, жертвування українське меценатство XIX ст. й завдячує своїм майже всуціль анонімним характером — не менше, аніж міркуванням конспірації. (Подібно й із листування Лесі Українки з Ф. Колессою з приводу переданих йому фольклорних матеріалів у жоден спосіб не здогадаєшся, що згадуваний нею як реальна третя особа «субсидіатор», чиї «прохання» вона скромно «переказує» [12, 252–256], — це не хто інший, як вона сама.)

437

М. Старицький через своє багаторічне меценатство позбувся родового маєтку й мусив на старості заробляти на прожиток, виготовляючи з дочкою Людмилою «у дві руки» романи й фейлетони для російських журналів; полтавський «громадівець» Л. Жебуньов усе своє майно заповів довіреним особам, також анонімно, — «не на якусь визначену мету, а на те, <…> що в даний момент буде <…> важніше, аби тільки це була справа, що служила б так чи інакше на користь українського простого народу і розбуджувала його національну свідомість» (див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія… — С. 826) і т. д. — приклади цілком ординарні, «рядові», про які в першоджерелах згадується (там, де взагалі згадується!) мимохідь, як про щось самозрозуміле, і з таких пожертв і складалася матеріальна база українського руху.

438

Те, що, за словами прийнятого в Батурині французького посла Ж. де Балюза, «куртуазія питома принцові Мазепі», для європейських авторів XVIII—XIX ст. було ще самозрозумілим загальником. На диво, в Україні навіть Мазепин куртуазний любовний дискурс, так яскраво представлений у листах до Мотрони Кочубеївни (на рівні формул — від «за ніжки Вашу Милість, моє серденько, обнявши, прошу» до «всі члонки цілую любезне»), попри його явно впізнаване відлуння у фольклорі (напр., у І. Мазепи: «поки жив буду, тебе не забуду», у народній пісні: «поки жив буду, не забуду я, кого я кохаю»), ніколи досі не був предметом спеціальних студій. Цікаво, що Ж. де Балюз, оцінюючи гетьмана і його резиденцію пильним оком придворного й подивляючи не лише Мазепину колекцію зброї («одну з найкращих, що я бачив у житті») та «добірну бібліотеку», а й його «розкішні прийняття <…> для козацької старшини», помітив у батуринських бенкетних ритуалах «багато дечого на польський зразок» (цит. за: Мазепа: Збірник / Передм., упор., комент. Ю. Іванченка. — К.: Мистецтво, 1993. — С. 218). Питання, чи вважати мазепинську куртуазність культурним продуктом, «імпортованим» І. Мазепою в Україну з двору Яна Казимира, а чи природним вислідом політичного й культурного розвитку української шляхти в XVI—XVII ст., при нинішньому рівні наших знань про «свою шляхту» приречене залишатись без відповіді, проте в усякому-будь разі ясно, що «культурним чужинцем» Мазепа серед козацької старшини аж ніяк не був (досконалим взірцем «мазепинського» куртуазного стилю можна вважати занотоване московськими писарями bon mot Кочубеєвого спільника, сотника Кованька, сказане на тортурах: «Московський кнут такий приємний, що варт би робити з нього дарунок жіноцтву!» [цит. за: Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана / Пер. з франц. — К.: Рад. письменник,1991. — С. 85], — натяк на Кочубеєву дружину, що була ініціаторкою доносу Петрові на Мазепу й допровадила тим донощиків до згуби, але ж який вишуканий натяк, — надто з огляду на обставини, за яких був зроблений!).

439

Див. про це: Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження). — К.: Смолоскип, 2003. — С. 327—328.

440

Див про це: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 308—360.

441

«Старинні козаки, елемент перш усього військовий, <…> мусіли, з уваги на широко виринаючі перед повстанцями нові й скомпліковані національні та політичні завдання, поступитися місцем елементам більше покликаним до розв'язання цих завдань. Тим більше, якщо зважимо, що часто вони не мали ніякої освіти, крім військового вишколу; що, будучи найкращими й найхоробрішими воїнами, не були в стані справитись із завданнями тодішньої політики й дипломатії, перед які ставило їх їхнє старшинське становище від тієї хвилини, коли вибух козаччини перетворився в повстання «всієї Русі». Тож, затримуючи завжди величезний і переважаючий вплив <…> на справи повстання як його мілітарна сила, козацька верства ступнево передає керівництво й репрезентацію іншим елементам» (Липинський В. Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. — Філадельфія, Пенсильванія: Східно-европейський дослід. інститут ім. В. К. Липинського, 1980. —С. 175).

442

Білас Л. Р. Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: До родовідної мислення В. Липинського // Липинський В. Участь шляхти… — С. XCV. Там-таки див. про «конфлікт двох етосів» — «егоїстичного», за Хмельниччини сповідуваного коронною шляхтою, і волелюбно-визвольного, репрезентованого козацтвом (С. XCV—XCVIII).

443

Про моральний кодекс «старої» (XVI — першої пол. XVII ст.) української шляхти — тієї, котра згодом значною мірою й рекрутувалася в козацьку старшину, — див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий» // Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К:. Критика, 2002. — С. 106—147.

444

За X. Ортегою-і-Гасетом, «справжній шляхтич» — це «людина зусилля» (Бунт мас // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 52), яка «відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується. <…> Життя їй здається прісним, коли воно не полягає у службі чомусь вищому. Тому вона необхідність служби не вважає за гніт. Коли, випадково, служби не стає, вона відчуває неспокій і винаходить нові норми, ще тяжчі, ще вимогливіші, яким підкоряється. Це є життя, обернене в дисципліну, — шляхетне життя. <…> Привілеї шляхти не є поступки чи ласки за походженням, навпаки — це завоювання. І, в засаді, їх утримання означає, що упривілейована особа могла б щохвилини відвоювати їх, якби зайшла потреба…» (Там само. — С. 50).

445

Комедія В. Винниченка 1913 р. «Молода кров», де класичний народницький сюжет із зведенням паничем сільської дівчини вивертається навспак, у ролі одуреної жертви опиняються наївні пани-«хлопомани», а голінний до «панства» мужик чи не вперше в українській літературі виводиться на кін позбавленим будь-яких моральних засад, — це вже безповоротне, без тіні сентименту, розквитання з «старим» народництвом, виконане до того ж із нещадністю того самого глузливого тюгукання, яким у п'єсі сільські парубки проганяють зі своєї вулиці бідолашного панича-народолюба.

446

Думку, що найбільша проблема України — в тому, що «країну відділено від свого мозку»