Читати книгу - "Необхідні речі"

Кора підвела погляд. Очі звузилися до чорних блискучих прорізів.

– Це вона в мене скисне, – хрипко прошепотіла вона. – От побачить.

6

Вона прочитала табличку на вітрині «Необхідних речей», на якийсь час зупинилася, роздумуючи, а тоді обійшла будівлю й вийшла на службовий провулок. Пройшла повз Френсін Пеллетір, яка саме виходила з провулка, ховаючи щось у сумочку. Кора навіть не подивилася в її бік.

Пройшовши провулком, вона побачила містера Ґонта, що стояв за дерев’яним столом, який, ніби барикада, перекривав відчинені двері заднього входу в його крамницю.

– О, Кора! – вигукнув він. – Я все чекав, коли ви навідаєтеся.

– Та сука! – виплюнула Кора. – Та зрадлива мала сука-блядь!

– Вибачте, Коро, – з люб’язною ввічливістю промовив містер Ґонт, – але, здається, ви пропустили один-два ґудзики.

Він показав своїми дивними довгими пальцями їй на сукню.

Кора була накинула на свою голизну перше, що знайшла в шафі, і спромоглася застебнути лише перший ґудзик. Нижче сукня розвівалася, аж до кучериків лобкового волосся. Живіт, роздутий від цілої гори «рінґ-дінґів», «йоделів» і вкритих шоколадом вишень за час перегляду «Санта-Барбари» (і всіх інших серіалів), гладенько випинався вперед.

– Кому не похуй? – гаркнула Кора.

– Мені так, – спокійно погодився містер Ґонт. – Чим можу вам допомогти?

– Та сука їбеться з Королем. Вона розбила мої окуляри. Я хочу її вбити.

– Справді? – промовив Ґонт, здіймаючи брови. – Що ж, не скажу, що я вам не співчуваю, Коро, бо так і є. Дійсно, може бути таке, що жінка, яка краде чоловіка в іншої жінки, заслуговує на життя. Не ставатиму на ту чи іншу позицію в цьому питанні: я все життя пробув бізнесменом, і мої знання в питаннях сердечних вельми скромні. Але жінка, що свідомо ламає найціннішу власність іншої жінки, ну, тут уже серйозніше нема куди. Погоджуєтеся?

Вона почала посміхатися. То була холодна посмішка. Безжальна посмішка. Посмішка, наглухо позбавлена здорового глузду.

– Маєте, блядь, рацію, – промовила Кора Раск.

Містер Ґонт на мить обернувся. Коли знову повернув обличчя до Кори, то в руці стискав самозарядний пістолет.

– Можливо, ви щось таке шукаєте? – запитав він.

Розділ двадцятий

1

Закінчивши з Міртл, Бастер запав у глибокий стан фуги. Здавалося, його покинуло будь-яке відчуття цілі. Він подумав про Них – Ними все місто кишить, – але замість чистого праведного гніву, який ця думка спричиняла якусь хвилину тому, тепер Бастер відчував лише втому й депресію. У нього лунко боліла голова. Рука й спина теж – від розмахування молотком.

Він опустив очі й побачив, що досі стискає інструмент. Розкрив долоню, і молоток упав на лінолеум кухні, розбризкуючи кров. Бастер майже цілу хвилину постояв, дивлячись на ті бризки з якоюсь ідіотичною зосередженістю. Калюжа крові здавалася йому ескізом батькового обличчя.

Він побрів через вітальню в кабінет, потираючи плече й передпліччя. Ланцюг наручників своїм брязкотом доводив до сказу. Він відчинив двері шафи, впав на коліна, поліз під одяг, що висів спереду, і видобув коробку з іноходцями. Бастер незграбно виліз із шафи (наручник зачепився за одну з туфель Міртл, і він, похмуро лайнувшись, шпурнув її назад у шафу), поклав коробку на стіл і сів перед нею. Замість захоплення відчував лише сум. «Виграшний квиток» – чудова річ, без сумніву, але яка йому з нього тепер користь? Уже однаково, чи поверне він гроші. Він убив свою дружину. Без сумніву, вона заслуговувала на це, але Вони так не вважатимуть. Вони з радістю кинуть його в найглибшу, найтемнішу камеру тюрми Шоушенк, яку тільки знайдуть, і загублять ключі.

Бастер побачив, що залишив криваві ляпки на кришці коробки, й опустив очі на своє тіло. Уперше помітив, що вкритий кров’ю. М’ясисті руки мали такий вигляд, ніби належать якомусь чиказькому свинебою. Депресія знов огорнула його м’якою чорною хвилею. Вони його побороли… нехай. Але він від Них утече. Він усе одно від Них утече.

Бастер підвівся, стомлений до самого нутра, і повільно поплівся вниз. Дорогою він роздягнувся, скинув взуття у вітальні, штани зняв біля підніжжя сходів, тоді присів на самих сходах, щоб здерти шкарпетки. Навіть вони були в крові. З футболкою було найважче. Диявольська це робота – знімати футболку, коли в тебе на зап’ястку наручник.

Минуло майже двадцять хвилин від часу смерті місіс Кітон і Бастерового проходу в та під душ. Його б могли взяти під арешт без проблем у будь-яку мить за цей час… але на Ловер-Мейн-стріт відбувалася передача влади, шерифську управу було майже зовсім погромлено, а місцеперебування Денфорта «Бастера» Кітона здавалося просто не особливо важливим.

Насухо обтершись, він одягнув чисті штани й футболку – не мав енергії на те, щоб знову вовтузитися з довгими рукавами – і повернувся до себе в кабінет. Бастер сів у крісло й знову дивився на «Виграшний квиток», сподіваючись, що депресія виявиться лише чимсь ефемерним, що якась попередня радість повернеться. Але зображення на коробці ніби потьмяніло, стерлося. Найяскравішим кольором на доказ цього була пляма крові Міртл на боках двокінної колісниці.

Він зняв кришку й зазирнув досередини. Був шокований, коли побачив, що олов’яні коні сумно посхилялися врізнобіч. Кольори їхні також потьмяніли. З дірки, куди вставляється ключ для запуску машинерії, стирчала зламана пружина.

«Тут хтось був! – кричав його мозок. – Хтось до цього доклався! Хтось із Них! Зруйнувати мене було недостатньо! Зруйнували ще й мою гру!»

Але глибокий голос – мабуть, дедалі слабший голос здорового глузду – прошепотів, що це неправда. «Таким вона й була з самого початку, – прошепотів голос. – Ти просто не бачив».

Бастер повернувся до шафи, збираючись нарешті взяти пістолет. Настав час ним скористатися. Він промацував полицю в його пошуку, коли задзвонив телефон. Бастер дуже повільно зняв слухавку, знаючи, хто на іншому кінці дроту.

І він не розчарувався.

2

– Привіт, Дене, – озвався містер Ґонт. – Як почуваєтеся в цей чудовий вечір?

– Жахливо, – сказав Бастер похмурим, нудотним голосом. – Світ зійшов на пси. Я збираюся вбити себе.

– Овва? – промовив містер Ґонт, злегка розчарований, не більше.

– Нічого доброго. Навіть гра, яку ви мені продали, уже негодяща.

– Ой, у цьому я вельми сумніваюся, – відповів містер Ґонт із ноткою різкості. – Я дуже ретельно перевіряю всі мої товари, містере Кітон. Дуже ретельно. Може, глянете ще раз?

Бастер глянув – і скам’янів від побаченого. Коні рівно стояли у своїх гніздах. Збруя кожного блищала свіжою фарбою. Навіть їхні очі ніби палахкотіли. Олов’яний іподром мерехтів зеленим і літнім пиловим коричневим. «Доріжка наче швидка», – мрійно подумав він