Читати книгу - "Дивний світ"

Батсур закусивши губи мчав уперед. Він обігнув одну стіну, перестрибнув через другу, злетів по крихких сходинках, зі всього маху вдарився об виступ якогось карнизу, зіскочив, а вірніше звалився з високої кам’яної тераси, продерся крізь хащі колючого чагарнику і завмер.

Посеред невеликого внутрішнього дворика на кам’яних плитах качалися сплетені в один клубок Пігастер та великий буро-коричневий звір. Батсур устиг роздивитися, що американець обхопив обома руками горло звіра і силкується відштовхнути його вискалену пащу від свого залитого кров’ю обличчя. Роздумувати не було коли, стріляти — не можна.

Батсур стрибнув уперед, спіймав рукою коричневий загривок звіра, одним ривком відірвав його від Пігастера і відкинув у кут двору. Приголомшений барс припав на мить до кам’яних плит і величезним стрибком кинувся на Батсура.

Куля зустріла його в повітрі. Барс перекинувся й важко вдарився об кам’яну підлогу біля самих ніг молодого монгола.

— Стріляйте ще, — благав Пігастер.

— Не треба, — сказав Батсур, ховаючи пістолет і нахиляючись до американця. — Він абсолютно мертвий. А що з вами?

— Здається, я весь розірваний на шматки, — зі стогоном прошепотів містер Пігастер, косячись на лежачого поряд барса.

Огляд пораненого показав, що розірвані в основному куртка й штани. Сам містер Пігастер відбувся декількома неглибокими подряпинами на грудях і на голові. Батсур усадовив американця біля стіни, швидко перев’язав подряпини носовичками й шматками сорочки.

Стояти містер Пігастер не міг. Ноги під ним підкошувалися, а голова без сил падала на груди. Все його тіло тремтіло, мов у сильній лихоманці.

Не довго думаючи, Батсур звалив американця на плечі й поніс до машини.

«Куди подівся Озеров? — думав Батсур, пихтячи під вагою американця. — Невже він не чув криків і пострілу?»

Дотягнувши містера Пігастера до машини, Батсур посадив його на заднє сидіння й загнав газик у тінь урвища. Відтак, не звертаючи уваги на протести американця, влив йому в рот для бадьорості неабияку порцію коньяку й пішов у руїни шукати Озерова.

Підбиті металевими шипами черевики Батсура голосно стукали по кам’яних плитах; кроки лунко віддавалися у вузьких напівтемних коридорах. Батсур голосно кликав Озерова. Ніхто не озивався.

«Невже і з ним щось трапилося в цьому клятому місці? — зі страхом думав монгол. — Не можна було нам розділятися…»

Якийсь дивний, човгаючий звук долинув із глибини руїн. Батсур насторожився. Це схоже на повільні кроки босих ніг. Хтось ішов назустріч по лабіринту руїн. Це не міг бути Озеров, у якого, так само як і в Батсура, черевики були підковані шипами. Тоді хто ж?

Незважаючи на спеку, Батсур відчув легкий озноб. Намацавши в кишені рукоятку пістолета, монгол причаївся за рогом. Кроки поволі наближалися.

Піднявшись на край плато, Озеров і там побачив руїни. Залишки якихось будов, складених з тесаного каменю, були розкидані на великій площі. Тут не було оборонних стін; круті схили плато служили надійним захистом від непрошених гостей.

Місцями чорніли напівзасипані входи в підземні сховки.

«Ціле покинуте місто», — думав Аркадій, бродячи серед руїн.

Він пройшов до північного краю плато. Воно обривалося крутим прискалком заввишки кілька десятків метрів. Внизу простягалася пустеля. Тонкою ниточкою тягнувся через піски й такири слід, залишений колесами газика. Єдиний слід на безкраїх піщаних рівнинах. Слід ішов на північ — туди, де в спекотному серпанку полудня ледь білів гострий пік Мунх-Цаст-Ули.

Розглядаючи урвища плато, Озеров помітив у них декілька вузьких довгих шпар, явно вирубаних рукою людини. Вони нагадували бійниці і, вочевидь, сполучалися з якимись підземними приміщеннями всередині плато. Проникнути в них з боку урвища було неможливо. Та й самі шпари були надто вузькі, щоб крізь них могла пробратися людина.

Озеров повернувся до руїн і почав оглядати напівзасипані входи в підземелля. Один зі входів був засипаний менше від інших, і Аркадію навіть здалося, що хтось розчищав його не дуже давно. Крупні уламки лежали уздовж стін, піску було мало.

Озеров засвітив електричний ліхтар і без вагань зробив крок у підземелля. Ледь відчутний протяг війнув у обличчя. Певно, підземелля мало другий вхід, а можливо, сполучалося з бійницями в урвищах плато. Освітлюючи дорогу сильним променем світла, Аркадій упевнено пробирався вперед. Вирубаний у скелі коридор був настільки високий, що можна було йти не згинаючись. Озеров минув декілька розгалужень; орієнтувався на вітер, подих якого ставав усе виразнішим. Судячи зі стрілки компаса, підземний коридор вів на північ.

Нарешті попереду замріло слабке світло. Озеров вийшов у широку дугоподібну галерею.

У північній стіні галереї знаходилися бійниці, які він помітив з плато. Яскраві смуги денного світла проникали крізь них у підземелля. Проте це не були оборонні бійниці. Прорубані у скелі майже п’ятиметрової товщини, вони мали завширшки не більше двадцяти сантиметрів. Вертикальні стінки їх були гладко відполіровані. І, найголовніше, в ці «бійниці» не було видно підніжжя урвищ і пустелі, а лише небо.

Виходив якийсь ребус… Ціною неймовірних зусиль люди прорубали шпари, відполірували їх краї. А в ці шпари не видно нічого, крім синього неба, що розкинулося над пустелею.

Та все ж дивні отвори служили для спостереження. Навпроти кожного в стіні коридору була вирубана кам’яна лава.

«Стародавня обсерваторія? — промайнуло в голові Аркадія. — Навряд чи! Шпари дозволяли вести спостереження не вище десяти-дванадцяти градусів над обрієм. Видимість світил на такій висоті за відсутності приладів абсолютно недостатня».

Шпар було п’ять. Заглянувши по черзі в кожну, Озеров виявив, що вони не зовсім паралельні одна одній. Крізь східну шпару виднівся увінчаний снігами конус Мунх-Цаст-Ули, в решта дивилося лише небо.

Присідаючи по черзі на кам’яні лави, розташовані навпроти шпар, Аркадій помітив ряди грубих карбів, зроблених у стіні на рівні голови спостерігача. Найбільше карбів було біля