Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Що ти твориш? Це доволі відверто, - ледве вичавила я з себе.

— Танок – взагалі відверте дійство,  не знаходиш? Розслабся, вчителі пішли надвір, а наші... Вони давно про все здогадалися. Чого ховати, Сонь? І взагалі, я вже не твій учень. Можна й витворити із цього приводу.
— Начебто ти до цього мало витворяв? - пирхнула я, і Вовка закинув мою голову в складному па. В голові запаморочилося, і все попливло у жовто-фіолетових колах. 
Ніколи я ще так не танцювала. Вовка кружляв разом зі мною, відштовхував назад, потім знову притягував до себе. І весь цей час його стегно терлося об мої ноги, тому я відчувала, як зазнає поразки мій хвалений здоровий глузд. Як загіпнотизована, я навіть не намагалася протистояти.

Коли мелодія затихла, на якийсь час я залишалася в його обіймах. Так і стояла із заплющеними очима, лобом упираючись у його плече. Пальці вп'ялися йому в плечі.

— Сонь, я чекатиму тебе в моїй квартирі. Не затримуйся тут довго, - прошепотів він мені на вухо, коли ді-джей буркнув у мікрофон щось невиразне. З підвішених до стелі куль різнокольоровими іскрами полилося світло.

— Ти йдеш? Так рано? А світанок? – намагалася зупинити Вовку.

— Атестат мені вже вручили, дівчат я всіх  уважив, усім усміхнувся, з тобою потанцював. Краще я зараз змиюся, щоби не напитися. Присягнися, що прийдеш, – просив Вовка. І я кивнула головою.

Як тільки пішов Вовка, я підсіла до Жанни Григорівни і ми вдалися до приємних спогадів про наші класи.

— Ваш Льошка так виріс. Куди думає вступати? - запитала я. Звісно ж, гордість будь-якої мами – її діти. А тут такий наречений вимахав.

— Кухарем хоче бути. Потім, каже, ресторан свій відкрию. Мрії мрії. Принаймні знає чого хоче. Я у його віці ще не зовсім розуміла, чим хотіла займатися, – зізналася жінка.
Під час розмови мене періодично витягували мої хлопчики на танцмайданчик. Запросив танцювати навіть Крабов Гриша із 11-А. Щоправда, кілька разів наступив мені на ногу, але дуже старався.

— А ви тепер візьмете класне керівництво у 5-Г? – несміливо спитав майже під кінець танцю. Я знала, чому це його хвилює: у  п’ятому класі навчався його менший брат Гліб.

— Не знаю ще, Гришо, а що? - хотілося почути його версію.
— Не слухайте, що про них говорять. Вони хороші. І вас любитимуть не менше вашого класу.

Вже пішла реклама класів. Не за горами й торги розпочнуться.

— Ще літо попереду. А там буде видно, - говорила я неоднозначно. Ніколи не обіцяла того, чого не могла виконати.
Побачивши, що Вови немає, Едік теж  став неприродно сміливим. Щоправда, весь час озирався на всі боки, мабуть, вишукуючи десь у натовпі Титаренка. Не  стала  йому говорити, щоб не шукав, бо хотіла,  аби не розслаблявся. Коли танець закінчився,  апетит Едіка зріс,  тому мені довелося збрехати:

— Ой, ні, годі. Голова паморочиться, і туфлі з незвички натерли. Ще додому не дійду.

— А йти не обов'язково. Я  батю попрошу - довезе, - запропонував Едік. – Чи Вовка обіцяв на руках віднести?

— Я ще в змозі своїми двома ходити, - розставила всі крапки над і.

— Шкода, що ми навчаємось лише 11 років. У Європі навчаються 12 років, - він сів поруч зі мною, налаштований поговорити.

— Це забагато. Ми, приміром, лише десять років навчалися і нічого, все встигли, – підтримала розмову. Едік розповів, що батьки збираються його влаштувати на економічний.

— А спорт? - здивовано запитала я. Адже саме заради спортивної кар'єри хлопця родина перебралась із Харкова до Києва.

— Це більше хобі. І мрія мого батька. Сам не зміг через паршиве здоров'я вибитися у футболісти, тож мене м'яч змушував ганяти років із трьох так точно. А потім – дворова команда, шкільна. На якихось змаганнях тренер і помітив мене. Не можу сказати, що сильно фанатію від футболу, - зізнався Едік.

— А сам чого хотів би? – мені дійсно було цікаво. Хлопець це відчував, тому дивував відвертістю.
— Щоб багато бабла й фірмочку свою, - коли казав, в очах горів вогник – отже, реальна мрія.

Можливо, ми б із Едіком поговорили довше, але підійшов тато Ковальчука Артура і як представник батьківського комітету повідомив, що від класу вони вирішили подарувати мені кухонний комбайн та сервіз із лебедями.

— Ми вам усе це завеземо, коли ви втомитеся й захочете додому, - пообіцяли.
Ближче до третьої години Жанна Григорівна зібралася йти. На прощання вона підійшла до мене й побажала добре відпочити влітку.

— Обов'язково оздоровись. І знай:  після випуску маєш право один рік не брати класне керівництво. А то адміністрація по душевній доброті зараз вручить тобі веселий 5-Г. Там такі дітки, що твої на їхньому тлі – ангели. Нехай Валерій Семенович із ними помучиться, дивишся, часу язиком чесати не залишиться.

— Дякую, Жанно Григорівно! Я дуже рада, що мені пощастило працювати  з такою людиною, як ви.
—  Звучить, як прощання, Соня? Ти зібралася кудись йти? – вона відчула мій настрій.

— Ще не впевнена. У будь-якому разі, я до вас у гості навідаюсь, – пообіцяла.
— Бережи тебе Бог, дівчинко. Бережи вас Бог. Завдяки тобі Титаренко став таким дивовижним. На ньому ж усі поставили хрест – пророчили бандитське майбутнє.  А воно бачиш що любов робить. Нікого не слухай, і мене також. Дуже красива пара з вас буде. Вже є.

Спочатку всім класом зустріли світанок. Під золотий диск сонця  на горизонті випустили кожен по кульці. Всі кульки переплуталися в небі й попрямували вгору. Діти розбилися на групки й вирушили догулювати в місто. Мене ж Ковальчуки разом із подарунками доправили додому. На прощання ще й вислухала від батьків Артура безліч компліментів:

— Софіє Костянтинівно, ми з дружиною вам дуже вдячні за сина. Він, як на світ  народився, коли ви в нього класним керівником стали. Зізнаюся чесно, мені б у мої роки такого класного керівника, я б із золотою медаллю закінчив  школу. Ось моя вам візитівка, і якщо що - від нашої родини завжди буде допомога, - він простягнув мені картонний квадратик зі своїми даними, поцілував руку й пішов.