Читати книгу - "Королівський убивця"

— Фітц Чівелрі, син принца Чівелрі, — пробелькотів чоловік. Затим глибоко зітхнув і ковтнув слину.

— Ну, хай як я його назву, мушу виконувати розпорядження. Йому не дозволено виїжджати.

— Менш ніж годину тому я чув, як королева наказала йому їхати з нею або ж наздогнати її якомога швидше. Скажеш, що твої розпорядження вищі за її наказ?

Чоловік був розгубленим.

— Хвилинку, сер.

Повернувся до вартівні.

Барріч пирхнув.

— Той, хто його муштрував, мав би соромитися. Він цілковито поклався на те, що честь не дозволить нам від’їхати.

— Може, він просто тебе знає? — припустив я.

Барріч на мене зиркнув. За мить вийшов капітан варти. Усміхнувся нам.

— Їдьте щасливо, і успіху вам у Затишній бухті.

Барріч кинув йому щось середнє між салютом і прощанням, і ми погнали наших коней. Я дозволив Баррічеві вибрати темп. Було темно, але, коли ми з’їхали вниз із узгір’я, дорога стала прямою і доброю, і час від часу виглядав місяць. Барріч був таким легковажним, як ніколи йому при мені не траплялося: погнав коней галопом і не сповільнював бігу, доки ми не побачили попереду варти королеви. Пригальмували лише тоді, коли майже їх наздогнали. Я бачив, як вони обертаються, щоб розпізнати нас, а один солдат підняв руку на знак привітання.

— Жеребній кобилі на початку вагітності вправи лише на користь.

Барріч глянув на мене крізь темряву.

— А про жінок я не надто багато знаю, — невпевнено сказав він.

Я усміхнувся до нього.

— Думаєш, я знаю?

Я похитав головою і вже серйозно сказав:

— Я не знаю. Деякі жінки взагалі не їздять верхи, коли виношують. Інші їздять. Думаю, Кеттрікен не стала б наражати на ризик дитину Веріті. І ще. З нами вона в більшій безпеці, ніж коли залишилася б із Регалом.

Барріч нічого не сказав, але я відчув його згоду. І ще декого відчув.

Нарешті ми разом полюємо!

Тихо, — перестеріг я його, скоса дивлячись на Барріча. Намагався зробити свої думки крихітними й закритими. — Ми їдемо швидко. Ти зможеш триматися нарівні з кіньми?

На коротку відстань можуть мене випередити. Але ніхто не пережене вовчої рисі.

Барріч трохи напружився в сідлі. Я знав, що Нічноокий на узбіччі дороги, біжить крізь тіні риссю. Добре, що він знову поруч зі мною. Добре було виїхати з Твердині й щось робити. Не те, щоб я тішився з нападу на Нітбей. Просто мав нарешті шанс щось зробити, навіть якщо йшлося тільки про розчищення руїн. Я глянув на Барріча. Він аж випромінював гнів.

— Баррічу? — ризикнув я.

— Це вовк, ні? — Барріч неохоче спитав у темряву. Дивився перед собою. Я знав цю його міну і стиснуті губи.

Ти ж знаєш, що це я.

Усміхнута морда, висолоплений язик.

— Нічноокий, — тихо зізнався я, передаючи образ його імені людськими словами. Мене опосів страх. Барріч його відчував. Він знав. Марно щось заперечувати. Але в цьому була й дрібка полегшення. Я смертельно втомився усіма тими брехнями, в яких жив. Барріч їхав мовчки, не дивлячись на мене.

— Я не мав наміру це робити. Просто так вийшло. — Пояснення. Не перепросини.

Я не дав йому вибору. — Баррічеве мовчання настроїло Нічноокого на дуже жартівливий лад.

Я поклав долоню на шию Сажки, черпаючи розраду в її внутрішньому теплі, і чекав. Барріч далі нічого мені не казав.

— Знав, що ти ніколи не погодишся, — тихо промовив я. — Але це не те, що я можу вибирати. Це те, ким я є.

Це те, ким є ми всі, — самовдоволено усміхнувся Нічноокий. — Ходи, Серце зграї, порозмовляй зі мною. Хіба ж нам погано полюється разом?

Серце зграї? — здивувався я.

Він знає, що це його ім’я. Так вони його називали, усі ті собаки, що йому поклонялися і бігли в погоню з його наказу. Так вони дражнили одне одного. «Серце зграї, тут, тут, тут здобич, я знайшов це для тебе, тут, тут!» Так вони гавкали й намагалися першими прогавкати це йому. Але тепер усі вони далеко, далеко звідси, хоч і не хотіли їхати від нього. Вони знали, що він чує, навіть якщо не відповідає. Хіба ти ніколи їх не чув?

Думаю, що я намагався цього не робити.

Це марнотратство. Чому вибирати глухоту? Чи німоту?

— Ти мусиш це робити за моєї присутності? — кам’яним голосом спитав Барріч.

— Прошу пробачення, — сказав я, розуміючи, що він серйозно образився. Нічноокий знову пирхнув. Я проігнорував його. Барріч не дивився на мене. За мить він підштовхнув Рудді й похилився в сідлі, доганяючи варту Кеттрікен. Я завагався, а тоді помчав навздогін за ним. Він формально доповів Кеттрікен про всі розпорядження, які зробив перед виїздом з Оленячого замку, а вона поважно кивнула головою, наче подібні звіти були для неї звичайною річчю. На її знак ми були удостоєні честі їхати одразу ж за нею, ліворуч, а капітан її варти, Фоксглов Наперстянка, їхала праворуч. Перед світанком нас наздогнала решта солдатів з Оленячого замку. Коли вони до нас приєдналися, Фоксглов на певний час уповільнила темп, щоб їхні втомлені коні могли віддихатися. Але, діставшись струмка та напоївши коней, ми знову вирішили їхати швидко. Барріч не озивався до мене.

Кілька років тому я вже їздив до Нітбея, супроводжуючи Веріті. Тоді подорож зайняла нам п’ять днів, але ми їхали з возами й лектиками, жонглерами, музикантами і слугами. Цього разу їхали верхи, з досвідченими вояками, і не мусили триматися широкої прибережної дороги. Єдиною річчю, що нам не сприяла, була погода. Перед полуднем нашого першого дня почалася зимова буря. То була сумна їзда, не лише через фізичну незатишність, але й через тривожну певність, що вітри уповільнять рух наших кораблів. Коли дорога виводила нас над море, я вдивлявся, шукаючи вітрил, але ні разу їх не бачив.

Заданий Фоксглов темп вимагав витрати сил, але не шкодив ні коням, ні вершникам. Коли перепочинки ставали нечастими, вона змінювала темп і стежила, щоб усі тварини були напоєні. На перепочинках ми мали лише зерно для коней і твердий хліб із сушеною рибою для вершників. Якщо хтось і помітив, що нас потайки супроводжує вовк, то нічого про це не сказав. Так ми мандрували повні дві доби, і нарешті світанок та переміна погоди на краще застали нас саме тоді, коли