Читати книгу - "Королівський убивця"

Твердинею Нітбея був Бейгард. А ще Бейгард був замком-домівкою герцога Келвара і леді Грації та серцем герцогства Ріппон. Сторожова вежа височіла над містом на скелі з піщанику. Сам замок побудовано на досить рівній місцевості, але зміцнено рядом земляних стін і канав. Колись мені казали, що жоден ворог не подолав другої стіни. Але це вже не було правдою. Ми зупинилися й оглянули знищення.

На пляжі все ще було п’ять червоних кораблів. Кораблі Нітбея, переважно малі рибальські суденця, спалено, а їхні остови затоплено біля узбережжя. Відколи пірати їх знищили, вони стали іграшкою припливів. Від місця, в якому вийшли на берег напасники, тяглися почорнілі будинки і тліючі руїни, значачи їхній шлях, як поширення інфекції в рані. Фоксглов підвелася у стременах і пильно оглянула Затишну бухту, поєднуючи свої спостереження з тим, що вже раніше знала про місто та замок.

— Це мілка піщана затока, уся до кінця. Отож, коли настає відплив, він відрізає вихід звідси. Вони надто далеко витягли кораблі. Якщо ми зможемо змусити їх до відступу, краще це зробити під час відпливу, коли їхні кораблі не зможуть вийти в море. Вони пройшли крізь місто, як гарячий ніж крізь масло: сумніваюся, щоб докладено було великих зусиль для його оборони, та, насправді, його й неможливо оборонити. Ймовірно, усі сховалися в замку, тільки-но побачивши червоні кораблі. Мені здається, що остров’яни продерлися крізь третє коло оборони. Але зараз Келвар може нескінченно довго їх стримувати. Четверта стіна кам’яна. Її спорудження зайняло роки. Бейгард має добру криницю, а такою ранньою зимою на складах там повинно бути вдосталь харчів. Не впаде, якщо не стане жертвою зради.

Фоксглов перестала жестикулювати і знову опустилася в сідлі.

— Цей їхній напад геть безглуздий, — сказала вона тихіше. — Як червоні кораблі збиралися так довго тримати замок в облозі? Особливо з огляду на те, що самі вони будуть атаковані нашими силами?

— Відповідь може бути такою: вони не сподівалися, що хтось прийде на допомогу Бейгардові, — коротко промовила Кеттрікен. — Тепер місто в їхніх руках і можна грабувати запаси. А можливо, вони очікують підходу інших кораблів.

Вона обернулася до Керфа, покликавши його до Фоксглов.

— У мене немає бойового досвіду, — просто сказала вона. — Це ви мусите скласти план, а я тепер слухатиму накази, як солдат. Що ми повинні робити далі?

Я зауважив, як скривився Барріч. Подібна чесність гідна захоплення, але не завжди є доброю рисою для проводиря. Фоксглов і Керф перезирнулися, міряючись значущими поглядами.

— Моя королево. У Керфа більше бойового досвіду, ніж у мене. Я прийняла б його командування, — тихо запропонувала Фоксглов.

Керф опустив очі, наче трохи засоромившись.

— Барріч був людиною Чівелрі. Він бачив значно більше битв, ніж я, — зауважив він, втупившись у шию своєї кобили. Тоді різко глянув угору. — Я рекомендую вам його, моя королево.

На обличчі Барріча відбилася боротьба суперечливих емоцій. На якусь мить його очі сяйнули. Потім я помітив, що він вагається.

Серце зграї, вони добре для тебе полюватимуть, — наполіг Нічноокий.

— Баррічу, приймай командування. Вони від усього серця для тебе битимуться.

Мені по шкірі пішли дрижаки, коли я почув, як Кеттрікен практично повторила думки Нічноокого. З мого місця було помітно, що й Барріч здригнувся. Він випростався в сідлі.

— На такому пласкому терені ми не маємо надії застати їх зненацька. А ті три кола, які вони вже здобули, можуть тепер стати захистом для них. У нас немає значних сил. А от чого в нас багато, то це часу, моя королево. Ми можемо їх оточити. У них відсутній доступ до свіжої води. Якщо Бейгард вистоїть, а ми триматимемо остров’ян ув’язненими там, де вони зараз, тобто між третім земляним насипом і кам’яною стіною, то можемо просто чекати приходу наших кораблів. А до того часу вирішимо, чи хочемо приєднатися до атаки на них, чи воліємо морити їх голодом.

— Це здається мені розумним, — погодилася королева.

— Вони були б дурнями, якби не зоставили бодай незначних сил на своїх кораблях. От ми насамперед і будемо їм протистояти. Тоді потрібно залишити на кораблях наших вартових з наказом знищення остров’ян, якщо хтось із них матиме змогу пробитися й намагатиметься втекти. А коли ж цього не станеться, ви матимете кораблі, які зможете додати до флоту короля-в-очікуванні Веріті.

— І це здається розсудливим. — Запропонова ідея явно втішила Кеттрікен.

— Це може спрацювати, але ми мусимо діяти швидко. Невдовзі вони нас помітять, якщо досі не помітили. Безперечно, оцінять ситуацію так само ясно, як і ми. Нам треба туди дістатися, оточити тих, що взяли в облогу замок, і знищити охорону кораблів.

Керф і Фоксглов кивнули головами. Барріч глянув на них.

— Я хочу, щоб ваші лучники зайняли позицію довкола замку. Там нам слід затримати піратів, не вступаючи з ними в жодні близькі сутички. Хай просто залишаються на тому місці, де перебувають зараз. Вони намагатимуться прорватися назад крізь пробоїни у стінах. Там потрібно стерегти їх якнайпильніше, але бути на сторожі вздовж усієї зовнішньої стіни. І тим часом не намагайтеся взагалі заходити за неї. Даймо їм поваритися, як крабам у горщику.

Короткі кивки від обох капітанів. Барріч вів далі.

— Мені потрібні мечі для захоплення кораблів. Очікую, що бій буде нелегким. Вони захищатимуть свою єдину можливість утечі. Пошліть кількох не дуже вправних лучників, нехай наготують вогненні стріли. Якщо все інше не вдасться, спалимо їхні кораблі. Але спершу спробуємо їх здобути.

— «Раріск»! — крикнув хтось із задніх рядів. Усі голови повернулися в бік води. Це «Раріск» обходив північний виступ Затишної бухти. За мить з’явилося друге вітрило. Кіннота позаду нас здійняла крик. Але за нашими кораблями погойдувався інший, закотвичений у глибокій воді, білий, як черево мерця, з надутими вітрилами. Коли я його побачив, усередині мене все похололо.

— Білий корабель! — видушив я. Страх викликав у мене дрощі, це було майже як біль.

— Що? — спитав здивований Барріч. Перше слово, яке він мені сьогодні сказав.

— Білий корабель! — повторив я і вказав рукою.

— Що? Де? Ото? То згусток туману. Наші кораблі входять до гавані.

Я глянув. Він мав рацію: згусток туману, що танув під промінням ранкового сонця. Хоч як я вдивлявся, нічого іншого не бачив. Мій жах розвіявся, як