Читати книгу - "Знедолені"

— Слухай, — сказав Анжольрас, узявши Комбефера за лікоть.

У кінці вулиці почулося багатозначне клацання зброї.

— Слава Франції! Хай живе майбутнє! — вигукнув чийсь мужній голос.

Вони впізнали голос Прувера.

Спалахнула блискавка, і гримнув залп.

Знову запала тиша.

Анжольрас подивився на Жавера і сказав:

— Твої друзі самі тебе розстріляли.

6. Страдницька смерть після страдницького життя

Особливість таких вуличних війн у тому, що барикади завжди атакують у лоб; нападники остерігаються йти в обхід, боячись заглиблюватися в покручені вулички, де легко наразитися на засідку. Отож уся увага повстанців була прикута до великої барикади — саме там неминуче мала відновитись боротьба. Проте Маріус про всяк випадок вирішив оглянути й малу барикаду. Там не було нікого — тільки каганчик блимав посеред кругляків.

Переконавшись, що з боку вулички Мондетур усе спокійно, Маріус повертався назад, коли раптом хтось тихо покликав його в темряві:

— Пане Маріус!

Він здригнувся, бо впізнав голос, який дві години тому гукнув його крізь штахети з вулиці Плюме.

Але тепер той голос прошелестів, як зітхання.

Маріус оглянувся й не побачив нікого. Подумавши, що це йому вчулося, він хотів був іти далі.

— Під вашими ногами, — прошепотів голос.

Він нахилився; у темряві до нього підповзало якесь живе створіння.

У світлі каганця Маріус розгледів блузу, подерті плисові штани, босі ноги і щось схоже на калюжу крові.

— Ви не впізнаєте мене? — запитало створіння, підводячи до Маріуса бліде обличчя.

— Ні.

— Я Епоніна.

Маріус швидко нахилився. То й справді була та бідолашна дівчина, але в чоловічому одязі.

— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите?

— Я помираю, — сказала вона.

Є слова й обставини, які пробуджують навіть людей, пригнічених горем.

— Ви поранені! — вигукнув Маріус. — Зараз я віднесу вас до зали. Вам зроблять перев’язку. Як узяти вас, щоб не завдати вам болю? О Господи! Ну чого ви сюди прийшли?

I він спробував просунути під неї руку, щоб підняти її. Епоніна тихо скрикнула.

— Я зробив вам боляче? — спитав Маріус.

— Трошки.

— Але я тільки торкнувся вашої долоні.

Вона підняла руку, і Маріус побачив у її долоні чорну дірку.

— Що з вашою долонею? — запитав він.

— Пробита кулею.

— Пробита кулею! Як це сталося?

— Ви бачили рушницю, націлену просто на вас?

— Бачив. Її затулила чиясь рука.

— То була моя рука.

Маріус здригнувся.

— Яка дурна витівка! Бідолашна дитина. Але тим краще, така рана зовсім не страшна. Дайте-но я віднесу вас на постіль. Там вас перев’яжуть. Від пробитої долоні не помирають.

— Куля пробила мені долоню, а вийшла крізь спину, — прошепотіла Епоніна. — Не треба забирати мене звідси. Я скажу, як ви можете допомогти мені краще, ніж лікар. Сядьте отут, на цей камінь.

Маріус послухався. Епоніна поклала голову йому на коліна і, не дивлячись на нього, мовила:

— О! Як мені добре! Я не страждаю більше.

З хвилину вона мовчала, потім через силу підвела голову і подивилась на Маріуса.

— А знаєте, пане Маріус, мене дратувало, що ви ходили в той сад. Дурість, звичайно, адже я сама показала вам туди дорогу, та й, зрештою, я мала б зрозуміти, що такий молодий чоловік, як ви…

Вона замовкла і, долаючи якісь свої похмурі думки, сказала з усмішкою, що краяла душу:

— Я здавалася вам негарною, правда? — Потім провадила: — Тепер ви пропали. Ніхто не врятується з цієї барикади. І заманила вас сюди я. Ви помрете — цього я й хотіла. І все ж таки, коли вас узяли на мушку, я затулила дуло рушниці. Диво та й годі! Бо я хотіла померти раніше за вас. Коли у мене влучила куля, я приповзла сюди, мене не побачили й не підібрали. Я чекала вас. Думала: «Невже він не прийде?» Я дуже мучилася від болю, гризла зубами блузу. А тепер мені добре. Пам’ятаєте, як я увійшла до вашої кімнати і дивилась у дзеркало? А той день, коли я зустріла вас на бульварі, пам’ятаєте? Як тоді співали пташки! Це було зовсім давно. Ви дали мені сто су, а я сказала: «Не треба мені ваших грошей». Чи ви хоч підібрали свою монету? Адже ви небагаті. Тоді світило сонце й було так тепло! Ви пригадуєте, пане Маріус? О, я така щаслива! Скоро всі помруть, усі!

Вона говорила із серйозним і безумним виразом в очах. На неї боляче було дивитись. Крізь подерту блузу виглядали оголені груди. Розмовляючи, вона раз у раз притуляла до них руку — там була ще одна дірочка, з якої час від часу порскала кров.

Маріус із глибоким жалем дивився на нещасну дівчину.

— Ой! — раптом застогнала Епоніна. — Знову! Я задихаюся!

І вп’ялася зубами в блузу.

У цю мить на барикаді почувся півнячий голос малого Гавроша, що виспівував дуже популярну в ті часи пісеньку:

Жандарм побачив Лафайєта,

Від страху кинув пістолета

І дременув чимдуж!

Епоніна підвела голову, прислухалась і прошепотіла:

— Це мій брат. Не треба, щоб він бачив мене.

— Хто — ваш брат? — запитав Маріус, із болем у серці подумавши про свій борг родині Тенардьє, який заповів йому батько.

— Отой хлопець.

— Що співає?

— Так.

Маріус ворухнувся.

— О, не йдіть! — попросила Епоніна. — Тепер уже недовго чекати.

Вона наблизила, як могла, своє обличчя до Маріусового і сказала з дивним виразом:

— Послухайте, я не хочу ламати з вами комедію. У мене в кишені лежить лист для вас. Від учорашнього дня. Мене просили доставити його за адресою. Але я не хотіла, щоб він дійшов до вас. Та ви ще будете сердитись на мене за це там, де ми скоро побачимось. Адже там зустрічаються, правда? Візьміть вашого листа.

Вона судомно схопила Маріуса за руку своєю простреленою рукою — здавалось, їй уже не боляче — й сунула його пальці в кишеню своєї блузи. Маріус і справді намацав там якогось папірця.

— Беріть, — сказала Епоніна.

Маріус узяв листа.

— А зараз обіцяйте за мій клопіт…

І вона замовкла.

— Що? — запитав Маріус.

— Обіцяйте мені!..

— Обіцяю.

— …поцілувати мене в лоб, коли я помру. Я відчую.

Голова її впала на коліна Маріусові, очі заплющились. Він уже думав, що ця бідолашна душа покинула тіло. Епоніна не ворушилася. Аж раптом вона повільно розкрила очі, затягнуті чорною поволокою смерті, і сказала йому з ніжністю, що, здавалося, уже йшла з потойбічного світу:

— А знаєте, пане Маріус, мабуть, я була трохи закохана у вас.

Вона спробувала ще раз усміхнутись і померла.

7. Гаврош точно прикидає відстань і час

Маріус додержав слова.