Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зайшли до суміжної з лабораторією кімнати.
Там була виголена голова літнього чоловіка з великим м'ясистим носом. Очі тієї голови були сховані за зовсім чорними окулярами. Губи злегка тремтіли.
— Очі болять, — пояснив Керн. — От і все, що я можу вам запропонувати, — додав він з іронічною посмішкою.
І дійсно, оглянувши весь будинок від підвалу до горища, інших голів не виявили.
Коли поверталися назад, знову довелося проходити через кімнату, де була товстоноса голова. Розчарований Доуель уже було попростував до виходу, а за ним рушили слідчий і Керн.
— Почекайте! — зупинила їх Лоран.
Підійшовши до голови з товстим носом, вона відкрутила повітряний кран і запитала:
— Хто ви?
Голова рухала губами, але голос не звучав. Лоран пустила сильніший струмінь повітря. Почувся шиплячий шепіт:
— Хто це? Ви, Керн? Відкрийте-но мені вуха! Я не чую вас…
Лоран заглянула у вуха голови і витягла звідти великі шматки вати.
— Хто ви? — повторила вона запитання.
— Я був професором Доуелем.
— Але ваше обличчя, — задихнулася Лоран від хвилювання.
— Обличчя?.. — голова ледве вимовляла слова. — Так… мене позбавили навіть мого обличчя. Маленька операція… парафін введено під шкіру носа… На жаль, моїм лишився тільки мозок в оцій спотвореній черепній коробці… але й він відмовляється слугувати мені… Я помираю… наші досліди недосконалі… хоч моя голова й прожила довше, ніж я розраховував теоретично.
— Для чого у вас окуляри? — запитав слідчий, наблизившись.
— Останнім часом колега не довіряє мені, — і голова спробувала посміхнутись. — Він позбавляє мене можливості чути і бачити… Окуляри непрозорі… щоб я не виказав себе перед небажаними для нього відвідувачами… Зніміть же ці окуляри….
Лоран тремтливими руками зняла окуляри.
— Мадемуазель Лоран… ви? Здрастуйте, друже мій!.. А Керн сказав, що ви поїхали… Мені погано… працювати більше не можу… Колега Керн тільки вчора милостиво оголосив мені амністію… Коли я сам не помру сьогодні, він пообіцяв завтра звільнити мене…
І раптом, побачивши Артура, який стояв збоку, ніби заціпенівши, блідий мов смерть, голова радісно проказала:
— Артуре!.. Сину!..
На мить її пригаслі очі проясніли.
— Батьку, рідний мій! — Артур ступив до голови. — Що з тобою зробили?..
Він похитнувся. Ларе підтримав його.
— От… добре… Ще раз ми побачилися з тобою… після моєї смерті… — прохрипіла голова професора Доуеля.
Голосові зв'язки майже не працювали, язик погано ворушився. В паузах повітря зі свистом вилітало з горла.
— Артуре, поцілуй мене у лоб… коли тобі… не… не неприємно…
Артур нахилився і поцілував.
— Ось так… тепер добре…
— Професоре Доуель, — сказав слідчий, — чи можете ви повідомити нас про обставини вашої смерті?
Голова перевела на слідчого вже майже згаслий погляд, певне, погано розуміючи, що й до чого. Потім, зрозумівши, повільно скосила очі на Лоран і прошепотіла:
— Я їй… говорив… вона знає все.
Губи голови перестали ворушитись, а очі затьмарились.
— Кінець, — сказала Лоран.
Деякий час усі стояли мовчки, приголомшені тим, що сталося.
— Ну що ж, — порушив важку мовчанку слідчий і, повернувшись до Керна, сказав — Прошу за мною до кабінету! Я маю допитати вас.
Коли двері за ним зачинилися, Артур важко опустився на стілець біля голови батька і затулив обличчя руками.
— Бідолашний, бідолашний батько!
Лоран м'яко поклала йому руку на плече.
Артур поривчасто підвівся і міцно потис її.
З кабінету Керна почувся постріл.
ЗМІСТЛЮДИНА-АМФІБІЯ
ОСТРІВІ ЗАГИБЛИХ КОРАБЛІВ
ГОЛОВА ПРОФЕСОРА ДОУЕЛЯ
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля», після закриття браузера.
