Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

думка, що найбільш загальним об’єктом злочинів є суспільні відносини. Однак невизначеність поняття суспільних відносин у самій юридичній науці (раніше вона запозичувала його у надто заідеологізованому «історичному матеріалізмі» часів існування Радянського Союзу) дає простір для домислів, відкриває можливість підняти оцінку будь-якої кримінальної дії до такої висоти, з якої вона, буцімто, складає безпосередню загрозу основам суспільства. В той же час, якщо згадати наведений раніше філософський рівень аналізу поняття суспільних відносин, стає зрозумілим, що смисл цієї категорії має дуже віддалене відношення до безпосередньої практики юриста, оскільки ні прямо, ні побічно нікому з його «клієнтів» не дано усунути об’єктивні засади тих «материкових» відносин, що визначають фундамент соціальності. Вони можуть бути зовсім невідомі навіть і законодавцю. У своїй практиці звичайний правник не працює з таким рівнем абстракції. Він має справи з питаннями юридичного захисту власності, життя, здоров’я людей, захисту політичної системи, але може іноді страждати на хворобу бачення у випадках цілком конкретних злочинів не менше як вселенські масштаби наслідків, як замах на суспільні відносини в цілому. Здається, що в злочинних діях окремих людей немає загрози суспільним відносинам, хоч як абстрактна можливість така постановка питання може набути смисл, але лише в тому випадку, коли зростання кількості протиправних дій досягне критичної маси, коли непокора охопить абсолютну більшість населення. Але й тоді це означатиме, що йдеться про тотальну зміну самих підвалин суспільних відносин і функція багатьох статей кримінального права просто втратить своє підґрунтя і свій смисл. Таку абстрактну можливість може передбачити конституція, в якій на державу покладається обов’язок зберігати засади соціальності, тобто фундаментальні суспільні відносини, і то лише до тої міри, до якої люди взагалі здатні об’єктивно відобразити їх у своїй свідомості.

Отже, заглиблення у природу явищ, які стоять за фундаментальними юридичними поняттями, неодмінно веде до філософії. І можна сказати врешті-решт, що філософія права є спробою філософської рефлексії відносно права й теорії права. Призначення філософії права можна вбачати в тому, щоб прояснити (з’ясувати смисли) поняття теорії права через філософські або загальнокультурні категорії.

Підстави спорідненості філософії й права можна пошукати і в історичній площині. Такі підстави лежать у традиціях практичної філософії. Здавна, починаючи з античної класики, предметом філософії вважались також вчинки людей, тобто сфера, де події визначаються людською волею. Традиційно все, що детерміновано волею людини, включалося до праксису (практики) і воно досліджувалося практичною філософією. Мова йде про мораль, право, політику, господарську діяльність. Мораль і право здавна попадали у поле зору філософів і мали спільну назву - звичаї. У звичаях шукали філософи корені природного права, до звичаїв звертались і у випадку необхідності критики позитивного права. Філософсько-правова тематика довго досліджувалась під поняттями «природної справедливості», «природного закону», «метафізики звичаїв» і лише наприкінці XVIII ст. уперше почав вживатися термін «філософія права». Як бачимо, немає нічого неправомірного в претензіях філософії звертатись до будь-якого зрізу реальності, в тім числі й до права, оскільки кожний її вимір стосується світу людей, що емоційно проживається людьми й осмислюється думкою.

6.2. Сутність права

Концентрований вираз сутності права філософія вбачає у визначенні поняття права, зробити яке непросто. Право є тією реальністю, що стосується всіх і кожного. Жити в суспільстві і знаходитись тим самим у силовому полі права є одне й те ж, бо сучасний соціальний світ завжди постає у правовій оболонці. Та чи достатньо одного факту повсюдності права, щоб кожен мешканець світу права міг би автоматично дати відповідь на питання про його сутність? Тут ми опинимось у ситуації, про яку говорив Августин Аврелій (Блаженний) стосовно часу: коли мене ніхто про це не питає, я знаю, що таке час; якби я хотів пояснити тому, хто питає - ні, не знаю. Кожна людина користується мовою, п’є воду, дихає повітрям, та не кожна скаже, що таке мова, яка формула води чи структура повітря. Якщо при цьому згадати, що природні речі (та ж таки вода й повітря) не залежать за своїм походженням від людей і тому можна дати точну наукову відповідь про їх сутність, то походження соціальних явищ губиться в давнині, а з плином часу вони дивно трансформуються внаслідок людської життєдіяльності, що неймовірно ускладнює відповідь. Коли ж одним поняттям хочуть охопити древні й сучасні, «правоподібні» й власне «правові» реалії, які стосуються регуляції міжлюдських стосунків, їх упорядкування, то з цього нічого конструктивного не виходить. І може доречно зауважує авторитетний американський теоретик права Лон Фуллер: «У сучасному слововжитку «право» починає так тісно пов'язуватися зі «встановленим[404] правом», що будь-яке інше використання цього терміна, мабуть, буде затавровано як зловживання»[405].

Слід прислухатись до цього зауваження. Воно орієнтує на те, щоб ми надто не пильнували навколо модернізації прадавніх і давніх форм упорядкування суспільного життя, прагнучи будь-що звести їх в одне поняття разом із сучасним розвинутим правом.

Упродовж XIX та XX ст. лавиноподібно зростали спроби дістатися сутності права й лапідарно виразити його у понятті. Оглянути всю літературу з цього питання, мабуть, вже не під силу нікому. Фахівцям вдалося хіба що виявити типові напрямки теоретичних підходів, згрупувати їх у класи і навчитись відрізняти нові повороти й нюанси думки, котрі, чим далі, то не такі вже й часті[406]. З різних причин, але різноманітних концепцій права дуже багато, і яку з них прийняти - часто залежить від сили аргументації автора і від нашого критичного вибору, з наданням переваг тій чи іншій концепції. Типове утруднення складає й сама поняттєва форма вираження сутності права, адже будь-яка дефініція приречена на обмеженість і носить тимчасовий характер.