Читати книгу - "Ім’я вітру"

Поспішаючи, більшість людей починає надто сильно й надто швидко підганяти коней. Вони виїздять стрімким чвалом, а тоді, щонайбільше за годину, залишаються сам на сам із кульгавим або напівмертвим конем. Так із кіньми поводяться лише невиправні покидьки.

Але якщо вже бути зовсім чесним, то я загнав би Кет-Селгана до смерті, якби це вчасно привело мене до Требона. Бувають моменти, коли я радо стаю покидьком. Я вкоротив би віку десятку коней, якби це допомогло мені дізнатися більше про чандріян і про те, чому вони вбили моїх батьків.

Але мислити так усе ж було безглуздо. Мертвим конем я б до Требона не доїхав. А от живим доїхав би.

Тож я спершу пустив Кет-Селгана доброю ступóю, щоб його розігріти. Йому кортіло піти швидше — він, мабуть, відчував мою нетерплячку, і в цьому не було б нічого поганого, якби мені треба було проїхати лише милю або три. Але він мав проїхати в мене щонайменше п’ятдесят, а може, й сімдесят миль, а це потребувало терпіння. Він скорився лише після того, як я двічі змусив його знову перейти на ступу.

За милю я ненадовго пустив його клусом. Хода в нього була плавною навіть для кхершаенця, але під час їзди клусом завжди трусить, і в мене розтягувався свіжий шов на боці. Ще приблизно за милю я перевів його на кентер. І тільки після того, як ми від’їхали від Імрі милі на три-чотири та вийшли на добру, пряму та пласку дорогу, я погнав його чвалом.

Нарешті діставши можливість побігти, він кинувся вперед. Сонце щойно перестало палити вранішню росу, і на наш оглушливий біг здіймали очі фермери, що жали пшеницю та ячмінь на полях. Кет-Селган був швидким — настільки швидким, що вітер шарпав мій плащ, витягнувши його за мною, наче прапор. Хоча я знав, що, напевно, маю досить драматичний вигляд, тягар на шиї мені швидко набрид, і я розстібнув плащ, а тоді засунув його в сакву.

Коли ми проїхали через гайок, я знову пустив Селгана клусом. Так він міг перепочити, а ще ми не ризикували врізатися в повалене дерево або повільний віз за поворотом. Коли ми виїхали на пасовисько й дорогу стало чітко видно, я знову підігнав його, і ми мало не полетіли.

За півтори години такої їзди Селган спітнів і почав важко дихати, але тримався краще за мене. Мої ноги геть ослабли й стали як гумові. Я був досить міцним і юним, але вже багато років не сидів у сідлі. Під час їзди верхи та ходіння використовуються різні м’язи, а їздити чвалом так само важко, як і бігти, якщо ви не хочете, щоб кожна миля давалася коневі вдвічі важче.

Скажу одне: я був радий новій смузі дерев. Я скочив із сідла й походив пішки, щоб дати нам обом заслужений перепочинок. Я розрізав навпіл одне яблуко й дав більшу половинку коневі. Як я здогадувався, ми подолали миль із тридцять, а сонце ще навіть не досягло зеніту.

— Це якраз легко, — сказав я коневі, лагідно погладжуючи йому шию. — Господи, ну ти й красунчик. Ти ж іще й половини сил не витратив, так?

Ми походили хвилин із десять, а тоді нам пощастило натрапити на струмочок, який перетинав дерев’яний міст. Я дозволив коневі попити цілу хвилину, а тоді відвів його, щоб він не обпився.

Тоді я знову виліз на коня й поволі, поступово, знову перевів його у чвал. Я гнувся над його шиєю, а тим часом у мене палали й боліли ноги. Стукіт його копит був неначе контрапунктом до протяжної пісні вітру, що постійно обпалювала мені вуха.

Перша халепа трапилася десь із годину по тому, коли нам довелося перетнути широкий потік. Він був аж ніяк не підступним, але я був змушений розсідлати коня й перенести все на другий берег, щоб нічого не намокло. Я не міг би їхати на ньому кілька годин, якби на ньому була мокра збруя.

На другому боці річки я обтер його ковдрою та знову осідлав. На це пішло півгодини, а отже, він уже не просто відпочив, а охолонув, тож мені довелось обережно його розігрівати: повільна ступа, клус, а тоді — кентер. Загалом той потік забрав у мене годину часу. Я побоювався, що, якщо нам трапиться ще один, у Селгана замерзнуть м’язи. У такому разі його б не перевів знову у чвал і сам Тейлу.

Годину по тому я проїхав невеличке містечко — можна сказати, церкву й корчму, що випадково опинилися поряд. Я зупинився достатньо надовго, щоб дати Селганові трохи попити з корита. Витягнув затерплі ноги та з тривогою поглянув на сонце.

Після цього полів і ферм почало ставати менше, а відстань між ними чимраз збільшувалася. Зарості дерев ставали дедалі густішими.

Дорога звузилася; тепер вона була в кепському стані — десь кам’яниста, а десь розмита. Тому ми йшли чимраз повільніше. Але, правду кажучи, багато сил на чвал уже не було ні в мене, ні в Кет-Селгана.

Врешті-решт ми дісталися ще одного потоку, який перетинав дорогу. Завглибшки він був щонайбільше фут із гаком. Його вода мала різкий неприємний запах, з якого я здогадався, що вгору за течією стояла чи то гарбарня, чи то очисний завод. Моста не було, і Кет-Селган поволі перетнув потік, сторожко ставлячи копита на кам’янисте дно. Я знічев’я замислився, чи приємно це — як тоді, коли занурюєш ноги у воду, проходивши цілісінький день.

Потік нас не надто сповільнив, але за наступні півгодини нам довелося перетнути його аж тричі, бо він звивався туди-сюди, перетинаючи дорогу. Це лише трохи заважало: завглибшки він був хіба що з півтора фута. Щоразу, коли ми його перетинали, їдкий запах води посилювався. Розчинники й кислоти. Якщо там не очисний завод, то принаймні копальня. Я тримав руки на повідді, готовий смикнути Селганову голову вгору, якщо він спробує попити, але він був надто розумний для цього.

Проскакавши чимало кентером, я вийшов на пагорб і поглянув униз, на перехрестя на дні невеличкої долини, порослої травою. Просто під дороговказом сидів мідник із парою віслюків. Один з віслюків був настільки нав’ючений торбами й вузликами, що здавалося, ніби він от-от перекинеться, а на другому, як не дивно, не було нічого. Він стояв край ґрунтової дороги й пасся, а біля нього була навалена невеличка гірка з краму.

Мідник із понурим виглядом сидів на невеличкому табуретику на узбіччі. Коли він