Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

цей напад відразу по приземленню нікого не повідомили!? — здійнявся на ліктях Кременчук. — Ви ж не тільки, япона мать, Японію вашу, не лише Україну мою, матері її ковінька, ви усю планету, дідько б вас усіх узяв зовсім, під удар поставили!!! А з урахуванням наших пригод — і увесь Всесвіт! Чи, може, й не було пригод отих? — засумнівався раптом знову. — Може, все це примарилось мені?

— Ага, і я тобі примарилась, — сумно посміхнулася Сонька, беручи руку Богдана й кладучи її на свої оголені груди. І додала з якимсь незрозумілим болем: — Може, ми й винуваті в чомусь… Але ж ми життями нашими провину спокутували… Ми ж на себе удар кутастих відволікли… І тут, і в інших світах…

— Та це ж добре, що електраторники, як і ви, на секретності були повернені! А якби ж ні?..

Дівчина промовчала, винувато посапуючи над самісіньким вухом Богдана.

— Шкода, — мовив він, не дочекавшись відповіді, — шкода, що не вдалося нам усі ті світи, де ми побували, краще взнати. Що тікати постійно треба було. Наче в шпаринку якусь зазирнули, а нам — стусана під зад… Але ж ось що цікаво… Чому оті світи всі були схожими з тими, що письменники понавигадували?

— Але лише схожими? — трохи сонно спитала Сонька.

— Н-ну… — невпевнено протягнув Богдан, згадуючи Пірр, Арканар, Арракі, Хот… І Сорору з Корнелією згадуючи… — Н-ну, — швидко й трохи винувато порівняв їх із тими, про які колись читав, — здається, й насправді лише схожими.

Приблизними. Начебто їх створили, а потім кинули напризволяще.

— От! — голос Соньки зненацька позбувся сонних ноток.

— Напризволяще. Може й тому усі вони якісь… — Вона зробила паузу, підшукуючи слово. — Занедбані. Бо не можна того, що вже вигадано, напризволяще кидати. Не полюдські це… Мені ось що на спомин прийшло… Колись в дитинстві я читала книжку про космічний корабель, кинутий напризволяще його командою.

Разом з оранжереями, віваріями і таке інше. Тисячі років усе те розвивалося в оболонці зорельоту без людського нагляду й усіляких обмежень. Уявляєш?.. Досконалі монстри забутого світу…

— Ти хочеш сказати?!..

Дівчина мовчала, рівно дихаючи поряд з капітаном і притискаючись до нього усім своїм тілом. „Японський городовий! — подумки вилаявся капітан. — Це що ж виходить?.. Нас носило по здичавілих світах, кинутих їхніми творцями? Але ж ми… Але ж Земля…

Містика якась! Мракобісся!..” — Ми відповідаємо за те, що вигадано нами… Будь де…

Будь коли… І за будь-яких обставин… — зовсім вже сонно промурмотіла Сонька і Богдан міцно обійняв дівчину, захищаючи її, можливо й вигадану ним, від усіх небезпек усього огрому, вигаданих кимсь, світів.

***

Тріпотіла під подувами вітерцю тканина намету. Мирно посапувала на плечі Сонька. Зовні іноді боязко зітхали хвилі. А Богдан аж ніяк не міг заснути, знову й знову подумки прокручуючи їхню розмову з дівчиною. З багатьом він просто не міг погодитись, але ж… Факти ж, матері їх ковінька!.. Але ж, Боже ж мій, яка таки безодня! Зоряна безодня. І яка ж дивна, наповнена нею, самотність.

Богдан відчув зимний холодок мотрошу, що пробіг його шкірою. Це ж добре, що їм вдалося випадково на Землю повернутися. А от Нкса… Ех, дитино, дитино… Де він, до речі? Щось не чутно його.

Турботливо огорнувши сплячу Соньку ковдрою і легенько торкнувшись її обличчя сухими губами, капітан посунув до виходу з намету. Не помічаючи, що дівчина раптом розплющила очі й напружено втупилась в його спину. Сну в її погляді начебто й не було ніколи.

Одягатися Кременчук так і не став. А кого соромитись?

З-за запони точилося непевне синьо-срібне світло. Тобто, хмари, мабуть, розігнало і повень вільно покотився над травневим Дніпром. „До речі, — подумав Богдан, відстібаючи запону, — так і не спитав Соню, скільки воно насправді часу минуло з початку наших авантюр. Чого це її колеги в цьому питанні тумани ганяють? Гаразд, завтра розпитаю. Треба буде її в Маланівку, на дачу звозити. Та й в Китовраси…” І зненацька вкляк, відчуваючи стрімке запаморочення від краєвиду, що розкинувся просто перед ним.

Річкова гладінь і дійсно була залита іскристим синьосрібним світлом. Але не від Місяця. Попереду, закручуючи небо навскісним виром, розкидала його вусебіч величезна й напрочуд близька… спіральна галактика. Уся зліплена з мільярдів зірок і важелезного, аж сліпуче білого, ядра, від якого в основному й точилося світло цієї вражаючої космічної панорами. А капітан Кременчук, як видерся з намету, так і стояв перед нею навколішках, наче слабка налякана істота перед безміром всесвіту.

Але якийсь внутрішній шал змусив його спочатку обома руками надійніше впертися у вологу траву, а потім розпочати випростуватися, затято не відводячи погляду від цієї величі. І чим вище він здіймався крізь опір галактичного світла, тим більше ставало зрозумілим йому, що і острів цей не є Чоломаєм, і беріг навпроти дуже віддалено нагадує беріг Дніпра в околицях Гременця, та й самий Дніпро, здається, не є Дніпром. Тож, може, це і не…

— Це не Земля, Богдане, — тихо видихнула біля його плеча Сонька, що, теж оголена і теж не соромлячись цього, вже стояла поряд з ним. — Я мала тебе підготувати. Я всю планету геть облазила, шукаючи місце, що хоч трохи й хоча б у темряві нагадувало б гременецьку місцевість. Здається, знайшла. Правда ж? — благально подивилася вона в очі Кременчука, обома руками ухопивши його за обличчя й повертаючи його до себе.

— Де ми? — видихнув капітан, відчуваючи як по спіралі, разом з рухом близької галактики, що нависла над ними, уходить ґрунт в нього з-під ніг.

— Розумієш, Богданчику, я ж тобі казала, що моє справжнє ім‘я — Сонь Іа…

— Та це тут до чого?!.. — …а не Такаманохара… Такаманохарою, Богданчику, зветься… Зветься моя планета.

— Тобто, ти?!?.. — відсахнувся від неї Кременчук.

— Я не землянка, Богдане, — нахиливши голову, тихотихо й зовсім вже знічено прошерхотіла дівчина. І зненацька рвучко здійняла своє обличчя, знову благальним поглядом втупившись в очі капітана: — Але… Але,