Читати книгу - "Шлях меча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось тут і дійшла черга до моєї божевільної думки.
– Духи, – заклопотано мовив Чен-Я, озираючись довкола. – Ох, і багато ж! І всі – злі. Так і в’ються.
– Де? – захвилювався Куш-тенгрі.
– Скрізь. Нумо, камлай… я правильно кажу? Жени їх звідси!
– Зараз?
– А коли ж іще?! Заїдять же!
– Гаразд, – погодився шаман. – Прожену. Ось за посохом сходжу, шапку вдягну – і прожену…
– Ніколи! Бери Чиду й ганяй!
– Кого бери?
– Чиду! Ти ж сам казав, що вона на посох схожа!
– Вона?
Ні, раніше Мені-Ченові шаман подобався більше…
– Вона, вона… Роби, що кажуть!
Він і зробив.
Завмер на місці, зблиснув чорними очищами, двічі тупнув – і Я-Чен ледь устиг ухилитися від наконечника Хан-Сеґрі, що пронісся біля самого Ченового носа.
– Чудово! – захопився Уламок.
А Чен-Я, затамувавши подих, дивився, як миршавенький шаман – та ні! – як величезний, могутній, величний і страшний шаман ганяє цілі сонми злих духів, кричить на них, погрожує їм, б’є їх посохом – і Чиді залишається лише стежити, щоб Куш-тенгрі, захопившись, випадково не полоснув себе по нозі відточеним лезом наконечника.
Мені навіть шкода стало бідолашних злих духів. Іноді шаман нетвердо ставав на ноги після чергового стрибка, деякі його рухи не зовсім підходили для Хан-Сеґрі, про Майстерність Контролю взагалі говорити не доводилося – чого не було, того не було, – але однаково переді мною була багата руда, з якої не так уже й складно буде виплавити клинок уміння для Неправильного Шамана.
Спочатку ми з Ченом і самі впораємося, а відтак треба буде до Чань-бо звернутися: посохи в його компетенції. Цікаво, шулмуські шамани й справді не уявляли собі посох нехай не Звитяжцем, але бодай зброєю – чи Куш-тенгрі чогось не договорює?
– …Усе, – видихнув злегка захеканий шаман, зупиняючись. – Обряд закінчено.
– І чудово, – відповів я. – Чидо, ти що скажеш?
– Ошуканець ти! – різко заявила Чида.
– Я?!
– Ні, що ви, Вищий Дан Ґ’єне! Цей ваш… брехун він! Казав: Придаток сирий, його вчити треба… А цього Придатка не вчити – його переучувати треба! Чида Хан-Сеґрі подумала й додала: – І вчити, звичайно, теж доведеться. Що ж, будемо вчити… це все ж краще, ніж у воді гнити.
Я з нею повністю погоджувався.
3Весь наступний день ми потратили на навчання шамана. Ясна річ, ні за день, ні за тиждень, ні навіть за рік зробити з шамана Придатка, який вестиме Бесіду з кожним із кабірців, як рівня, було неможливо, і ми на таке навіть і не замахувалися. А ось своїм братам-шулмусам Куш-тенгрі не поступиться вже за місяць… якщо не раніше.
Є в нас місяць?
Не знаю, не знаю… схоже, немає.
Коли сонце почало хилитися до заходу, я порозмовляв із Ченом та Уламком, і ми залишили двожильного шамана й знуджену за вільним життям Чиду під опіку Чань-бо і Матінки Ци, які вчасно нагодилися. А самі подумали – і пішли за межі табору.
До пагорбів.
Погуляти перед вечерею.
Не знаю вже, про що думали Чен і Дзю, а я думав про різне. Про те, що тепер мене можна називати Дитячим Учителем – якщо, звісно, шамана можна назвати дитиною (втім, у науці спілкування зі Звитяжцеми Куш-тенгрі – справді дитина, лише надзвичайно розумна й працьовита); про нещасну Чиду Хан-Сеґрі, яку треба буде пізніше розпитати про її життя-буття в нелюб’язній Шулмі й нову для нас дорогу з Кабіра сюди – з південного заходу, через гори Сафед-Кух; про те, що я уявляю собі лютий вогонь Масуда всепожиральним полум’ям, а шулмуси, певно, уявляють собі спокійну воду Муніра священною водоймою – затхлою гробницею для невдатної зброї…
А потім ми дісталися до гайка покривлених дерев із колючими шапками вічнозеленого листя, і я перестав думати про різне, бо зачув веселий брязкіт Вовчої Мітли.
І за мить побачив саму Мітлу, яка збуджено крутилася в руках розпашілої Чин, а трохи оддалік стояв світлявий юнак-батиніт (Чен так і не запитав, як його звуть) – Придаток короткого меча, який називав себе Такшакою. Сам Такшака, рід якого був мені невідомий, хоробро креслив у повітрі хрести й дуги в…
О палаюча Нюринґо!
В руці Хаміджі-давіні!
Ба більше – чудово з нею вживався.
– Нумо! Нумо! – кричав Такшака, намагаючись змусити Мітлу проскочити далі, ніж їй хотілося б, і самому наблизитися до Чин. – Брязкай веселіше! Став Придаток наш потроху припадать на третю ногу, а залишився з двома – стриму вже йому нема!..
І так далі – чи Вовчу Мітлу звеселяв, чи за Хаміджу радий був.
– Чудова Бесіда! – пробурмотів Чен, мимоволі усміхаючись.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях меча», після закриття браузера.