Читати книгу - "Ловець снів"

— Боявся, що Даддітс може втратити лінію, — пояснив Генрі. — Якщо це трапиться…

Даддітс голосно застогнав, обхопив живіт і зігнувся навпіл. Генрі, який усе ще стояв на колінах на своєму сидінні, обережно погладив тонку шию.

— Тихіше, Даддсе, — сказав він. — Заспокойся, з тобою все гаразд.

Але з Даддітсом було зовсім не все гаразд. І Овен, і Генрі знали це. Згоряючи від спеки, скарлючившись від болю, незважаючи на другу таблетку преднізону і ще дві — перкоцету, він бризкав кров’ю під час кожного нападу кашлю. До повного порядку було багато-багато миль полем-лісом. Утішним призом слугувало те, що спілка Джонсі-Сірий теж мала чимало труднощів.

Бекон. Причиною всього був бекон. Вони лише сподівалися, що Сірий трохи затримається. Ніхто й не припускав, яких химерних форм набуде його ненажерливість. Не дивно, що шлунок Джонсі не витримав. Сірого знудило прямо на паркінгу біля маленької крамниці, потім він мусив іще двічі зупинятися по дорозі до Вера, коли висовувався з вікна машини й вивергав кілька фунтів сирого бекону майже в конвульсіях.

Потім почався пронос. На шосе 9 він зупинився на бензозаправці «Мобіл» на південний схід від Вера і ледве встиг добігти до чоловічої кімнати. Вивіска біля заправки свідчила: «ДЕШЕВИЙ БЕНЗИН, ЧИСТІ ТУАЛЕТИ», але на той час, коли Сірий вийшов, друга частина вже явно не відповідала дійсності. На заправці Сірий нікого не вбив, у чому Генрі вбачав плюс.

Перш ніж повернути на під’їзну дорогу до Квеббіну, Сірий ще двічі зупинявся і чимдуж біг до просякнутих вологою кущів, де намагався розвантажити бунтівні нутрощі Джонсі. На той час злива змінилася величезним лапатим снігом. Тіло Джонсі значно виснажилось, і в Генрі з’явилася надія на непритомність. Поки що цього не сталося.

Після другої зупинки оскаженілий Сірий уже безперервно лютував на Джонсі. У всьому винен Джонсі. Джонсі підлаштував йому пастку. Правда, при цьому він чомусь забував про власний голод і про те, з якою маніякальною жадібністю зжер їжу, перериваючись лише для того, щоб злизати жир із пальців. Генрі була знайома подібна вибірковість, багато хто з його пацієнтів отак наголошував одні факти й ігнорував інші. У якомусь розумінні Сірий був другим Баррі Ньюменом.

«Як же він олюднився, — думав Генрі. — Надивовижу».

— Говорячи про те, що він там, — запитав Овен, — що саме ти мав на увазі?

— Не знаю. Він знову заблокувався. Даддітсе, ти чуєш Джонсі?

Даддітс змучено подивився на Генрі й похитав головою.

- Іий зяв асі ати, — що означало: «Сірий узяв наші карти», і це був не просто образний вислів. Даддітсові бракувало слів описати, що відбулося насправді, але Генрі все прочитав у його мозку. Сірий, не зумівши увірватися до фортеці Джонсі та вкрасти карти, якимось чином стер із них картинки.

— Даддітсе, як ти? — запитав Овен, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— Я о-ей, — сказав Даддітс і відразу ж затрусився. На колінах у нього лежали жовта валізка та коричневий пакет із ліками… ліками й дивним павутинням із тонких мотузочок. Його огортала простора синя куртка, але всередині неї він усе одно тремтів.

«Швидко він відходить», — подумав Овен, коли Генрі заходився знову витирати обличчя старого друга.

«Хамві» сіпнувся вбік на слизькій дорозі, небезпечно затанцював на межі катастрофи — на сімдесяти милях за годину аварія напевне завершилася б загибеллю їх усіх, а якщо й ні, все одно покінчила б із останнім слабким шансом на те, що Сірого вдасться зупинити, — але потім знову вирівнявся.

Овен мимоволі знову подивився на паперовий пакет, повернувшись думками до цієї штуки з мотузок. «Бобер прислав. На Різдво тиждень тому».

«Тепер спілкуватися телепатично, — подумав Овен, — це все одно що закоркувати лист у пляшку і жбурнути в океан». Але він однаково зробив це — послав думку, як він сподівався, в напрямку Даддітса. «Як ти називаєш це, синку?»

І раптом, абсолютно несподівано, перед очима в нього виникло велике приміщення, водночас вітальня, їдальня і кухня. Витримані соснові дошки блищали лаком. На підлозі лежав килим навахо, на стіні висів гобелен: крихітні індіанські мисливці оточували сіру фігуру, типового прибульця, героя тисяч дешевих таблоїдів. Тут були камін із кам’яним димоходом і дубовий обідній стіл. Але увага Овена була прикута (і не дивно, воно було в самому центрі переданої Даддітсом картинки і сяяло власним особливим світлом) до плетеної конструкції, яка звисала з середньої бантини на стелі, — збільшений і поліпшений варіант талісмана, що лежав у пакеті Даддітса; він складався не з тьмяно-білих ниток, а з яскравих, різнокольорових, але в іншому був його точною копією.

Очі Овена наповнилися слізьми. Це була найкрасивіша кімната у світі. Він відчував це, тому що так думав Даддітс. А Даддітс думав так, тому що його друзі приїжджали сюди, а він любив їх.

— Ловець снів, — ідеально чітко вимовляючи слова, прошепотіла людина, яка помирала на задньому сидінні.

Овен кивнув. Так, ловець снів.

«Це ти, — послав він, знаючи, що Генрі підслуховує, але аніскільки не бентежачись. Це повідомлення було до Даддітса. Тільки Даддітса. — Ти і є ловець снів, так? Їхній ловець снів. І завжди ним був».

Даддітс у дзеркалі всміхнувся.

23

Вони проминули знак: «КВЕББІНСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ. 8 МИЛЬ. РИБАЛКА ЗАБОРОНЕНА. ЗАПРАВНИХ СТАНЦІЙ НЕМАЄ. ПІКНІКИ ДОЗВОЛЕНІ. ПОХІДНІ МАРШРУТИ ВІДКРИТІ, ПРОГУЛЯНКИ ПІД ВАШУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ».

Були й іще якісь написи, але на швидкості вісімдесят миль за годину Генрі не встиг їх прочитати.

- Є шанс, що він припаркується і піде пішки? — запитав Овен.

- І не сподівайся, — відрубав Генрі. — Він, навпаки, гнатиме на всій швидкості. Може, хіба що застрягне або вріжеться в кого-небудь. Тільки на це й залишається сподіватися. Таке цілком може бути. Крім того, він занадто занепав на силі й не може йти швидко.

— А ти, Генрі? Ти зможеш іти швидко?

З огляду на те, що всі м’язи затекли, а ноги нестерпно боліли, питання було цілком доречним.

— Якщо повправлятися, постараюсь. Але ще є Даддітс. Навряд чи він витримає такий виснажливий похід.

«І будь-який похід узагалі», — не додав він.

— Курц, Фредді і Перлмуттер, Генрі. Чи вони далеко?

Генрі зосередився. Перлмуттера він досить добре відчував… і міг дістатися до ненажерливого канібала в його животі. Тхір чимось нагадував Сірого, тільки жив у світі, що складається з бекону. Беконом став Арчибальд Перлмуттер, колишній капітан армії Сполучених Штатів.