Читати книгу - "Ловець снів"

— Не буду.

— Присягаєтесь Богом?

— Так. Присягаюся Богом.

— Я і є немов Бог, — зауважив покупець.

— Ну, добре. Як скажете…

— Якщо зателефонуєш комусь, я дізнаюсь. Повернусь і видам тобі на горіхи.

— Не буду!

— Оце добре!

Він відчинив двері. Дзеленькнув дзвіночок. Він вийшов.

Хвилину Дік не міг поворухнутися, немов примерз до підлоги. Потім вибіг із-за стійки, по дорозі сильно вдарившись стегном об кут, але навіть не скривився. Надвечір на нозі проступить величезний синець, але тоді він нічого не відчував. Він повернув замок, зачинив засув і визирнув крізь скло за двері. Перед магазином стояв жалюгідний маленький червоний «субару», весь у бруді — теж ніби зі смітника, бідолаха. Чоловік, переклавши покупки на напівзігнуту руку, відчинив дверцята й сів за кермо.

«Їдь, — думав Дік. — Будь ласка, містере, заради Бога, просто їдь звідси».

Але він не поїхав, а натомість узяв хліб, розкрив упаковку й витяг із десяток скибок. Потім зняв кришку з майонезної банки і почав пальцем мастити на хліб майонез. Після кожного шматка з захватом облизував палець, при цьому очі його заплющувались, голова відкидалася назад, а на обличчі з’являвся вираз блаженства, яке, здавалося, розходилось навкруги від рота. Покінчивши з хлібом, він схопив упаковку бекону, зірвав папір, зубами відкрив внутрішній пластиковий пакет і витрусив звідти цілий фунт нарізаного бекону. Поклав його на один кусень хліба, накрив зверху другим і жадібно, по-вовчому вгризся. Вираз божественної насолоди не сходив з його обличчя. Це був вираз гурмана, який куштує найвишуканішу в житті страву. Борлак смикався щоразу, коли через горло проходив черговий відкушений шматок. Трьома укусами з сендвічем було покінчено. І коли чоловік потягся по ще два шматки хліба, у мозку Діка Маккаскелла запульсувала думка: «Так навіть краще! Майже живе! Холодне, але майже живе!»

Рухаючись повільно, як під водою, Дік відступив від дверей. Сірість дня, здавалося, наповнила магазин, приглушила світло ламп. Ноги раптом перестали тримати його, і, перш ніж брудна дощана підлога нахилилася йому назустріч, сіре змінилося чорним.

21

Дік валявся на підлозі довго; прийшовши до тями, він не міг, визначити, як довго, бо на електронному годиннику «Будвайзер» над холодильником із пивом горіло 88:88. На підлозі лежали три зуби, які він, мабуть, вибив під час падіння. Кров навколо носа й на підборідді засохла губчастою кіркою. Він спробував підвестись, але ноги його не слухались, і тоді він, зі звислим на обличчя волоссям, подумки молячись, поповз до дверей.

Його молитва була почута. Маленька червона руїна на колесах зникла. На її місці валялися чотири порожні упаковки з-під бекону, на три чверті спорожніла майонезна банка і половина нарізки білого хліба «Голсум»[223]. Кілька ґав — навколо водосховища зустрічалися справжні гіганти — уже знайшли хліб і тягали шматки з порваного пакета. Далі, майже біля самого шосе 32, ще кілька птахів дзьобали застиглу масу з бекону і злиплих шматочків хліба. Схоже, вишукана страва не пішла на користь месьє гурманові.

«Господи, — подумав Дік. — Сподіваюся, тебе так вивертало, що в тебе кишки повилазили, ти…»

Але тут його власні нутрощі вчинили такий різкий і потужний кульбіт, що він ледве встиг затулити рот долонею. Перед очима постала жахливо наочна картинка: зуби незнайомця, що вгризаються в сире, жирне м’ясо між двох хлібних скибок, сіра плоть, прошита коричневими прожилками, як відсічений язик забитого коня. Дік почав видавати здавлені звуки-булькання.

До магазину під’їхав легковий автомобіль. Класно, саме те, що треба, покупець завітав якраз тоді, коли його ось-ось знудить. Утім, це була не легкова машина, не вантажівка, навіть не мікроавтобус, а один із цих жахливих «Хамві», розфарбований камуфляжними зелено-коричневими плямами. Попереду двоє і — Дік майже був упевнений у цьому — один позаду.

Дік квапливо розвернув вивіску у вітрині з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» і відійшов. Він зумів підвестися на ноги, і на тому спасибі, але тепер відчував, що небезпечно близький до чергової непритомності. «Вони помітили мене. Точно помітили, — думав він. — Зараз увійдуть і запитають, куди подівся той, інший, бо вони женуться за ним. Їм потрібен він, людина з беконом. І я скажу. Вони змусять мене сказати. А потім я…»

Рука сама собою піднялася до очей. Два пальці, вкриті засохлою кров’ю до другого суглоба, виставлені вперед і зігнуті гачком, Дікові навіть здалося, що вони вітально махають йому. «Привіт, очі, як справи? Насолоджуйтесь тим, що поки можете бачити, бо скоро прийдемо по вас».

Той, хто сидів на задньому сидінні, подався вперед, здається, сказав щось водієві, і машина рвонула вперед. Заднє колесо розплескало калюжу блювотини, залишеної останнім відвідувачем магазину. «Хамві» розвернувся на дорозі, зачекав якусь секунду і рвонув у напрямку Вера й Квеббіну.

Коли вони зникли за першим пагорбом, Дік Маккаскелл схлипнув і поплентався до стійки, спотикаючись і насилу переставляючи непевні ноги. Погляд його впав на три зуби, що валялися на підлозі. Його три зуби. Він іще легко відбувся. Так, вважай, пощастило. Але тут він зупинився, дивлячись на три доларові банкноти, які все ще лежали на килимку. За цей час вони встигли вкритися блідим червоно-помаранчевим пушком.

22

— Е ут! Іідь алі, Оене!

«Овен — це я», — втомлено подумав Андергілл і з легкістю зрозумів Даддітса (це не так складно, якщо вухо призвичаїлося). «Не тут. Їдь далі!» Овен на задній передачі виїхав на шосе 32, а Даддітс повалився на спинку сидіння і знову закашлявся.

— Дивись, — сказав Генрі, показуючи пальцем. — Бачиш?

Овен бачив. Стос прибитих зливою обгорток. І банка майонезу. Він додав швидкості й рушив на північ. Він упізнав особливий характер дощу, який невпинно й важко бив у лобове скло: скоро він перетвориться на мокрий сніг, а потім, цілком імовірно, на сніг звичайний. Зовсім змучений і з дивною тугою за відходом хвилі телепатії, Овен раптом зрозумів: найсумніше те, що йому доведеться помирати в такий паршивий день.

— Далеко він від нас? — запитав Овен, не сміючи поставити головне питання, єдине, яке мало сенс: «Ми вже запізнилися?» Напевне, Генрі його б повідомив.

— Він там, — неуважно зронив Генрі, який повернувся до заднього сидіння й витирав обличчя Даддітса вологою тканиною. Даддітс вдячно дивився на нього, намагаючись усміхнутися. Попелясті щоки вкрилися потом, чорні кола під очима розширились, як у єнота.

— Якщо він там , навіщо треба було їхати