Читати книгу - "Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой"

що йому було відомо про «Нічну сову», забрало цілий вечір, але Дадлі це все давно знав, тому навіть нічого не записував. Він поїхав від нього опівночі, говорив без упину, але про майбутнє завдання так нічого і не сказав. Поїхав він на зустріч із Едом Екслі: Сміт хотів розібратися із ділом «Нічної сови» і знищити його кар’єру, не дарма він сказав Бадові: «Подумай про те, як із ним найкраще поквитатися». Але Бад Вайт міг думати лише про те, як пришити цього покидька — за Лінн, тож убивство капітана поліції могло стати тим останнім, що зовсім виведе з ладу годинник в його голові. Він заснув, але рано-вранці йому наснилася Кеті Джейнвейн — якою він її запам’ятав. А після неї наснився той, хто її вбив.

Спейд Кулі.

Прокинувшись, він попрямував до готелю «Білтмор» і знову взявся розпитувати учасників гурту «Ковбойські ритми» — Спейда досі так і не було, Собачник Перкінс кудись звалив у справах. Нічний черговий в Бюро окружного прокурора послав його куди подалі, мовляв, вони цією справою не опікуються. Він знову пробігся Чайна-тауном, проїхав поруч зі своїм помешканням — неподалік будинку стояла припаркована машина із двома хлопцями з Відділу внутрішніх розслідувань в ній. Перекусивши бургером і поглянувши на стоси свіжих випусків «Геральд» у кіосках, він зрозумів, що сьогодні — п’ятниця. Заголовки газет розповідали про перебіг повторного розслідування «Нічної сови»: мовляв, чорномазі скаржаться на брутальність поліції, шеф Паркер обіцяв здійснення правосуддя.

У якусь мить він відчув страшенну втому, але вже наступної секунди був накручений до межі. Спробував було навести свій годинник за радіосигналом, але руки не слухалися, і він викинув годинник за сто доларів у вікно. У хвилини втоми він думав про Кеті; коли ж відчував приплив сил — про Екслі та Лінн. Розібравшись із думками, він поїхав на Ноттінгем-Драйв, перевірити, чи на місці машини.

Білого «пакарда» не було, а Лінн завжди залишає автомобіль на одному і тому ж місці.

Бад обійшов довкола будинку, однак і слідів синього «плімута» Екслі він так само не знайшов. Сусідка забирала з ґанку ранкове молоко.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Ви приятель міс Брекен, чи не так?

Стара нишпорка — Лінн розповідала, що вона підглядає до сусідів у вікна.

— Саме так.

— Що ж, як бачите, її немає вдома.

— Бачу. А ви не знаєте, де вона?

— Ну…

— Що — «ну»? Ви бачили її з чоловіком? Високим, в окулярах?

— Ні, не бачила. І тихіше розмовляйте, молодий чоловіче.

— Що — «ну», леді? — сказав Бад, показавши їй поліцейський жетон. — Ви, здається, збиралися щось мені розповісти.

— Поки ви не почали поводитися так нечемно, я збиралася розповісти вам, куди поїхала міс Брекен. Я чула, як ввечері вона розмовляла із управителем. Питалася в нього дорогу.

— Дорогу куди?

— На озеро Ерроугед. І я і так збиралася вам це розповісти, поки ви не вирішили поводитися, як не знаю що…

Будиночок Екслі, про який йому розповідала Інес, — мовляв, на ньому три прапори висять: американський, штату і лос-анджелеської поліції. Бад поїхав на Ерроугед, покружляв довкола озера і невдовзі знайшов те, що шукав: прапори майоріли на вітру, «плімута» не було. А «пакард» Лінн — припарковано під будинком.

Він влетів на ґанок, збіг сходами. Заліз у вікно, відчинив ізсередини двері, зачинені на засув. На галас ніхто не вийшов — звичайна вітальня провінційного будинку, запилюжена й тиха.

Він увійшов до спальні. Там пахло потом, на простирадлах — сліди губної помади. Бад схопив подушки і кілька разів по них вдарив, здіймаючи в повітря куряву і пір’я, перевернув матрац і знайшов під ним книжечку в шкіряній обкладинці. Це, очевидно, був той самий щоденник Лінн, про який він так багато чув.

Бад схопив його, збираючись роздерти на шматки — як він у молоді роки рвав на спір старі телефонні довідники. Але запахи, які царювали в кімнаті, зупинили його: не прочитати цей щоденник означало бути боягузом.

Він розгорнув його на останній сторінці. Почерк Лінн, чорне чорнило — вона писала золотою ручкою, яку він їй подарував.

«26 березня 1958 року

Ще трохи про Е. Е. Він тільки-но поїхав і, здається, уже шкодує про те, що вчора стільки всього мені розповів. У ранковому світлі, коли він тинявся по ванній, він здавався дуже молодим та безпомічним. Мені шкода, що Пірсові так сильно не пощастило натрапити на цю страшну та невблаганну людину. Кохається Е. Е. зовсім як мій Венделл, немовби хоче, щоби це ніколи не закінчувалося, бо, коли це закінчується, їм доводиться повертатися до справжнього світу. Напевно, це єдиний чоловік у моєму житті, який так схожий на мене — розумом, обережністю, обачністю, я завжди можу зрозуміти, що ним рухає, і можу говорити із ним навіть у темряві, знаючи, що зрозумію його навіть з напівтонів голосу. Поруч із ним В. В. здається справжнім дитям, набагато меншим героєм, ніж він