Читати книгу - "Історія держави і права України"

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс складався з восьми розділів: І. Загальні положення; ІІ. Право власності; ІІІ. Зобов’язальне право; IV. Авторське право; V. Право на відкриття; VI. Спадкове право; VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію; VII. Спадкове право; VIII. Правоздатність іноземних громадян і осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на головні положення ЦК 1963 р. мали утопічні за своєю суттю установки КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання «майнових та пов’язаних із ними немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та все більш повного задоволення матеріальних та духовних потреб громадян». Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони суперечили «призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві», взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зобов’язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу. ЦК 1963 р. містив норми, що врегульовували як загальні положення про зобов’язання, так і окремі види зобов’язань (купівля-продаж, даріння, підряд та ін.). Особлива увага приділялася забезпеченню тих видів зобов’язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність і іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 р. ліквідована заборона шлюбів між громадянами СРСР і іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення їми повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладання колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профсоюзними організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді на навчання в ремісничі й залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням, з попередженням про це адміністрації за два тижні. Отже, поновилась дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 19581960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на 7-годинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення охорони праці підлітків» від 13 грудня 1956 р. заборонялось приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників у віці від 16 до 18 років встановлювався 6-годинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. з 77 до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами.

Посилилась захисна функція профспілок. Так, необхідною умовою звільнення працівника з ініціативи адміністрації була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й профспілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон «Про державні пенсії», який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки — при досягненні ними 60 років та при трудовому стажі не менш як 25 років, жінки — при досягненні віку 55 років та наявності 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах» від 19 вересня 1946 р. визначалися основні засади удосконалення організації і діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував проведення колективізації у західних областях (1947–1950 рр.), але це не позбавило від порушень темпів і принципу добровільності.

Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 19 квітня 1948 р. як основна форма артільної праці встановлювалася бригада. Вона складалася з кількох ланок, мала постійний склад колгоспників, земельні ділянки, худобу, інвентар. Зрівнялівка у нарахуванні трудоднів, кругова порука зводили нанівець принцип матеріальної заінтересованості колгоспників, позбавляли їх ініціативи. Розподіл натуральних і грошових прибутків колгоспників відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 16 лютого 1952 р. здійснювався у останню чергу після завершення усіх інших розрахунків господарств. До 1956 р. продовжувала існувати кримінальна відповідальність за невиконання мінімуму трудоднів. Колгоспники до 1958 р. не мали паспортів, що надавало їхній праці примусового характеру.

Нових обертів свавіллю на селі надав прийнятий у лютому 1948 р. за ініціативою вищого керівництва УРСР таємний Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Виселення проводилося органами МВС на підставі рішень загальних колгоспних зборів. Протягом двох років дії Указу відбулося близько 12 тис. таких рішень.

Улітку 1949 р. розпочалося форсоване укрупнення колгоспів. При цьому порушувався принцип добровільності й доцільності. На кінець 1950 р. їх кількість зменшилась на 42 %. Гігантоманія призводила до того, що деякі раніше рентабельні господарства занепадали. Проте, в цілому, великі колгоспи стали спроможними забезпечувати себе кадрами сільськогосподарських спеціалістів і технікою. У 1958 р., за ініціативою УРСР, МТС були реорганізовані у РТС, а сільгосптехніка викуповувалась колгоспами у держави. Замість обов’язкових поставок колгоспами сільгосппродукції державі встановлювалась закупка її у колгоспів. Цього ж року почала впроваджуватись грошова оплата праці колгоспників.

Розширенню