Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Адмірал Рівва з легкою усмішкою дивився на прохача, що домагався розмови наодинці з самого ранку, і теж думав про ілюзії. Причому криво зроблені та неакуратно накладені одна на одну. Мабуть, цей прохач не хотів наслідити у когось із хороших майстрів ілюзій і попросив про послугу родича чи боржника, що вміє мовчати. І тепер при кожному русі його волосся ставало то світлішим, то темнішим, а через маску з м'ясистим носом і маленькими темними очима проглядало справжнє обличчя, гарне й великооке, котре чомусь здається адміралу знайомим. Можливо, це був хтось із приятелів сина, тих, яким він програвав у карти та з якими намагався промотати статки.

Адмірал був упевнений, що згадає цього любителя маскування. Або побачить десь. Загалом, даремно він прийшов сам, а не послав найманця, якщо, звичайно, його не відправили як жертовне ягня. А то мало як суворий адмірал, що втратив сина, відреагує.

Та навіть якби він не поговорив з тією дівчиною, нині імператорською нареченою, все одно б здогадався, що новину про смерть сина деякі особи притримали, мабуть вирішивши спокійно полювати на спадкоємиць. А тепер вийшли і подають, як вважають за краще.

І винуватця знають.

— Як мій син опинився на тому кораблі і чому капітан Велівера почав стріляти? — поцікавився адмірал, коли балакучий прохач видихнувся, описуючи тонучий корабель і тих, хто кличе на допомогу. Тільки задоволеного сміху молодшого Велівери в цьому оповіданні і не вистачало для більшої драматичності. — Я синові заборонив наближатися до кораблів. Хто ж це мені так прислужився?

Нещасне жертовне ягня заплескало очима і зам'ялося, маска на обличчі сповзла набік, а потім різко повернулася на місце і знову стала напівпрозорою. Адмірал мимоволі посміхнувся, і нещасного ідіота затрясло.

— Я не знаю, — прошепотів він, — Мене попросили лише розповісти вам цю сумну історію.

— Гаразд, сам дізнаюся, хто там такий послужливий, — пробурмотів адмірал. — Або хто настільки любить гроші. То що там із молодшим Веліверою?

— Він утопив корабель.

— Чому?

— Не знаю, може, мстився...

— Кому? Моєму синові йому не було за що мститися.

— Там був Ройс Таласка. Той, який у нього шо-Кавену відбив. Вона ж була єдиною спадкоємицею, і він міг здобути справжній титул, а не цю нагороду за заслуги його матусі. А її забрав Таласка і…

— То дівиця, точніше, давно вже не дівиця Кавена, нині вдова? — зацікавився адмірал.

— Ні. Ройс дивом врятувався та зміг розповісти цю історію.

— Ага, то ось хто в нас свідок, — пробурмотів адмірал. — Мені треба з ним поговорити, — сказав похмуро, добре розуміючи, що завтра не дівиця Кавена справді стане вдовою. А може навіть сьогодні. І навіть рани на тілі її нещасного і не дуже розумного чоловіка будуть характерні, наче підпис нічних вовків.

— Він боїться, — сказав відвідувач. — Ви краще у Велівери запитайте, чи потопив він шлюп у тих озерах чи ні. Тільки менталіста із собою візьміть.

— Неодмінно, — пообіцяв адмірал.

Нещасний посланець буквально розквіт і посміхнувся так широко, що маска почала розповзатися в сторони, перетворюючи обличчя на блідий млинець. Потім, ніби схаменувшись і згадавши щось важливе, швиденько відкланявся і майже втік.

— Простежити, — коротко наказав адмірал непримітній людині, яка благополучно простояла всю цю розмову за щільною завісою.

Хоча адмірал підозрював, що він там нахабно сидів на підвіконні та милувався краєвидом. А до важливої розмови прислухався напіввуха, і так здогадуючись, що нещасне жертовне ягня скаже.

***

До Юміла Велівері інше жертовне ягня підійшло у зовсім невідповідний момент: змоклий і роздратований розпорядник намагався вже сьомому нареченому розповісти, в якій послідовності і чому саме його одружуватимуть. Наречений, як і шість попередніх, з кожним словом усе більше дратувався і явно хотів розпорядника стукнути, стримуючись з останніх сил.

— Вас цього разу надто багато, а покласти руки на камінь слід до того, як тіні опиняться за спинами біля воріт. Традиції. Якщо ми не будемо їх дотримуватися, якась божевільна пророчиця знову пророкуватиме війну, мор і всілякі напасті. Тому треба швидко провести наречену.

— Пробігти фактично, — похмуро сказав Велівера. — Лабіринтом. Де не можна порвати сукню, не можна спотикатися, не можна… та нічого не можна. А ще глядачі напевно підганятимуть, десь напевно сидітимуть хлопчаки з відрами води і виллють її практично під ноги, хтось зайве веселий традиційно закине туди курку, а то й дрібну псину, що смердить портом і тухлою рибою, а…

— Ви добре знаєте традиції! — чомусь зрадів розпорядник.

І в цей момент підійшов він — жертовне ягня. І заявив, що капітанові Велівері слід негайно відійти з ним туди, де тихіше, і почути щось важливе. І добряк і веселун розпорядник нагородив бідолаху таким ненависним поглядом, що він навіть зблід.

А наречений, за яким другий день бігали то кравці, то кондитери, то укладачі букетів, а то й зовсім рідна і нетвереза мама з вимогою негайно народжувати онуків, не витримав, схопив бовдура, який не вміє вибирати час для розмови, за комір і струснув так, що він клацнув зубами.

— Куди піти?! — зашипів Велівера.

— Туди де тихіше, — не дуже впевнено проблеяв нещасний. І вже зовсім вбитим тоном додав: — Це важливо…

— Ах, важливо?! У мене завтра це демонське весілля, ось що важливо! Пішов геть!

І відкинув посланця.

Розпорядник глянув на Веліверу з розчуленням. А жертовне ягня трохи полежало, подумало про те, що йому скажуть люди, які його до божевільного капітана відправили і, тяжко зітхнувши, прийняло рішення.

— На тому кораблі був син адмірала Рівви! — голосно зашепотів він, підкравшись до Велівери, який слухав інструкції розпорядника, зі спини, підвівшись навшпиньки і витягнувши шию. І одразу ж шарахнувся. Інакше б кулак скаженого капітана пролетів не поряд із носом, а врізався в обличчя.