Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

ще треба не забути про приватний кінотеатр; і де прокласти залізницю, та які закони ухвалити проти бобрів з їхніми греблями… він уже домальовував останні штрихи до далекосяжних планів на майбутнє, наприклад: як не тільки поставити Пітера на місце, а й зробити так, щоб він своє місце знав, — коли погода раптом змінилася. Спочатку вщух снігопад, потім здійнявся вітер. А з ним налетіла пронизлива стужа. Хмари розсіялись, і на небі зійшов місяць. То був повний місяць, тож коли він осяяв сріблясті сніги навкруги, то стало ясно, наче вдень, лише незвичні довгі тіні надавали краєвиду якогось дивного, нетутешнього вигляду.

Нізащо не знайти б йому шляху до Чаклунки, якби вчасно — саме тоді, коли він опинився на березі іншої, більшої річки — не визирнув місяць (якщо ви не забули, коли дітлахи завітали до Бобрів, він встиг помітити, що нижче за течією маленька річечка впадає в іншу, значно більшу, ріку). Тепер він стояв на березі отієї більшої ріки, тож десь у її вигині й мала розташовуватись чаклунська оселя, до якої вже рукою докинути, хіба що не видно. Одне лихо — долина, якою протікала велика ріка, виявилась ще підступнішою, ніж попередня: береги крутішими, схили — рясно вкриті камінням, а кущі — густішими за ті, які він щойно здолав, тож, коли б не місячне сяйво, до місця б йому ніколи не дістатися. Утім, хоч і видно було, наче вдень, та доки він продирався крізь кущі — змок геть до рубчика: як він не пригинався серед гілок, що стирчали в усі боки, а раз у раз йому за комірець падав цілий замет з потурбованої гілки. І щоразу, коли це траплялося, Едмунд кляв Пітера на всі заставки, ніби той був винен у всіх його напастях.

Хай там як, а врешті-решт Едмунд продрався крізь чагарник і вийшов на більш-менш рівне місце. Тут долина розгорнулася, і, як на долоні, Едмунд побачив перед собою між двох пагорбів через річку самотню будівлю, у якій з першого погляду неважко було вгадати оселю Білої Чаклунки. Місяць сяяв, аж очі сліпив. У тому сяйві з відстані оселя видавалася схожою на скелю, що вищирилася іклами стрімчаків. Та, примруживши очі, можна було роздивитися зубчасті вежі з гострими, наче голки чи ковпаки у блазнів або чаклунів, шпилями. У місячному сяйві шпилі виблискували та відкидали на сніг зловісні довгі тіні. Едмунд відчув, що ніяковіє.

Та про повернення годі було й думати.

По льоду він перетнув річку та попрямував навпростець до замку. Навкруги стояла мертва тиша, не чути було навіть власних кроків по пухнастому снігу, який нещодавно намела завірюха. У пошуках входу Едмунд оминав кожну вежу ріг за рогом, аж поки на протилежному боці нарешті відшукав склепінчасту браму з залізними ґратами. Як не дивно, брама була відчинена навстіж.

Едмунд зітхнув та поліз до брами. Нагорі він відхекався та зазирнув до подвір’я. Від того, що він побачив, у нього зайшлося серце. Одразу ж за брамою в місячному сяйві закляк велетенський лев, що присів на задні лапи, наче напружившись перед стрибком. Причаївшись у темряві брами, так само спробував заклякнути й Едмунд, не в змозі рушити ані туди, ані сюди, хоча з огляду на тремтячі колінця це йому, мабуть, не дуже вдалося. Так він простояв досить довго — настільки довго, що вже й сам не розумів, від чого в нього більше цокотять зуби: від переляку чи холоднечі. Скільки він там стояв насправді — нікому не відомо, та зрозуміло одне: йому здалося, що якнайменше декілька годин.

Так чи не так, а з часом Едмунд запитав себе, з якого дива готовий накинутися на нього лев в останню мить завмер і зволікає зі стрибком. Більш того, Едмунд готовий був присягнутися, що з тієї миті, як він увіп’яв очі в лева, той не зрушив з місця ані на крок. Осмілівши, Едмунд присунувся ближче, все ще тримаючись у затінку брами. З цього місця він міг роздивитися краще і збагнув, що лев не тільки не збирається нападати, а навіть не дивиться в його бік. «А що, як крутне головою і…» — з тривогою подумав Едмунд. Та лев дивився в інший бік. Прослідкувавши за його поглядом, Едмунд уперся очима в спину маленького гнома за два кроки від лева. «Ага! — прикинув собі Едмунд. — Як тільки він кинеться на гнома, я одразу — навтьоки!» Проте ані лев, ані гном з місця не зрушили. І раптом хлопчик згадав: йому ж казали, що Чаклунка перетворює живих істот на камінь. Він придивився пильніше і тільки тепер помітив, що лев від гриви до кінчика хвоста припорошений снігом. Дозволити вкривати себе снігом… могла тільки статуя. Жива істота б обтрусилася і все. Повільно, аби вгамувати серце, що калатало наче скажене, Едмунд вийшов із темряви та підкрався до лева. Як і раніше, лев стояв нерухомо. І, переборовши свої жахи, Едмунд врешті наважився торкнутись чудовиська. Про всяк випадок він тільки тицьнув у нього пальцем, та все було і без того зрозуміло. То був камінь. Його налякала звичайнісінька кам’яна статуя!

Від полегшення, яке він відчув, попри холоднечу його аж кинуло у жар, навіть п’яти зігрілися. Після всього, що він натерпівся, у голові зароїлися думки, а найважливішою була така: «А що, як лев, котрий налякав мене до запаморочення, і є Великий Аслан, про якого мені всі вуха продзижчали! А Чаклунка, не будь дурепою, вже взяла та спіймала його. Такий, виходить, кінець усім їхнім надіям на нього… Тю, не такий уже він і страшний, цей кам’яний Аслан».

Тішачись з власної безкарності, Едмунд зробив таке, за що б мало бути соромно кожному сумлінному школяреві. Покопирсавшись у кишенях, він видобув недогризок олівця та домалював левові над верхньою губою чорні вуса. Потім, помилувавшись на те, що вийшло, намалював ще й великі окуляри. Задоволений побаченим, він відступив убік і спромігся на невелику промову: «Ось воно як, старий дурню Аслане! Як воно — почуватися звичайною каменюкою? Якщо ти такий могутній, як про тебе кажуть, спробуй-но вирватися з кам’яного полону!» Проте, навіть зважаючи на олівцеві карлючки на носі, велетенський кам’яний звір видавався таким грізним, а погляд його у місячному сяйві був сповнений такої гідності й такого суму, що Едмунд не відчув ніякої радості від свого скализубства. Він відвернувся і пішов через подвір’я до будинку.