Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… — наморщив лоба Пітер.

Та Люсі обірвала його:

— Ні, був… — мовила вона майже пошепки. — Не хто інший, як він, закинув, а чи в змозі Чаклунка перетворити на камінь і самого Аслана.

— Тьху ти, і справді! — спересердя сплюнув Пітер. — Хто б іще докумекав спитати таке!

— От уже ж пішлося на біду! — простогнав Бобер. — А чи не пригадає хто-небудь ось що: був він тут чи не був, коли я казав про зустріч біля Кам’яного Столу?

Але цього, хоч як усі не морщили лоба, — пригадати ніхто не зміг.

— Якщо він усе почув, то Чаклунка на своїх санях хутко кинеться нам навперейми і перехопить десь дорогою нижче за течією ріки. А якщо і не перехопить, у будь-якому разі від Аслана ми будемо відрізані, — сумно припустив Бобер.

— А от і ні! — знов нагадала про себе Бобриха. — Наскільки я її знаю, це зовсім не в її дусі. Щойно Едмунд доповість їй, що ми тут, тієї ж миті вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночі. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звідси півгодини тому, то довго чекати на неї не доведеться — десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.

— Маєте рацію, пані Бобрихо! — не став сперечатися Бобер. — Треба забиратися звідси! Не можна гаяти ані хвилини!

Розділ 9

У володіннях Білої Відьми

Вам, звичайно, вже кортить дізнатися, що саме трапилося з Едмундом. Тож повернімось трохи назад. Як і всі інші, він теж мав що там було на вечерю, але, на відміну від інших, кусень не ліз йому в горло, бо подумки він повертався до своїх солодощів. І це зрозуміло, бо ніщо так не псує смак справжньої здорової їжі, як думки про їжу, хоча й нездорову, проте чаклунську. Розмова теж псувала йому настрій — йому здавалося, ніби всі чи то звертають на нього мало уваги, чи то зовсім прошивають зневажливим оком. Нічого подібного, авжеж, не було, але так уже йому ввижалося. Аж раптом у розмові він почув ім’я Аслана, а потім ще й Бобер повідав про зустріч біля Кам’яного Столу, і тут уже він не витримав і тишком-нишком посунувся ближче до дверей. Потім сховався за рядном, яким зазвичай завішують двері взимку, щоб запобігти протягам. Бо ім’я Аслан вселяло у нього якийсь потаємний, майже тваринний жах так само, як у інших воно збуджувало радісне піднесення.

Тієї самої миті, коли Бобер завзято переказував віршик про Адамову плоть і кров, Едмунд крадькома намацував клямку; а не встиг Бобер розкрити всім таємницю походження Білої Чаклунки, з якої випливало, що вона аж ніяк не людина, а напівджинія-напіввелетень, тільки жіночого роду, як Едмунд тихою сапою вислизнув надвір і навіть прикрив за собою двері.

Та ні в якому разі хай читачеві не спаде на думку, нібито Едмунд був таким уже поганим хлопчиськом, аби бажати, щоб його брата і сестер перетворили на камінь. Аж ніяк! Єдине, чого він бажав, це мати вдосталь солодощів, а отже, і солодке життя як принц (а потім, не забудьмо, що й король), ну і ще «віддячити» Пітеру за те, що той обізвав його «пройдисвітом». А от над тим, що Чаклунка може з ними всіма зробити, він вважав за краще на замислюватись: зі свого боку, він не бажав їм нічого поганого, але й тих почестей, яких Чаклунка обіцяла йому, для них він не бажав — у будь-якому разі, він був певен (чи, краще сказати, намагався переконати себе), що ніякої шкоди вона нікому не завдасть. «Усі, хто розповідає про неї якісь жахіття, то її вороги, а раз так, то в їхніх словах якщо й не все неправда, то напевне напівнеправда — до ворожки не ходи, — умовляв він сам себе. — До того ж вона поставилась до мене набагато краще, аніж усі вони, — ґречно, як і личить королеві, тож для мене вона і є справжня королева, а не той жахливий Аслан». Ось такі виправдання на майбутнє вигадував собі дорогою Едмунд. Треба визнати, що то були дуже хиткі виправдання. Не міг не відчувати цього і сам Едмунд, і тому в його душі теж ворушилися сумніви щодо чеснот Білої Відьми.

А от першою думкою, що спіткала Едмунда вже надворі, була цілком слушна, але дещо запізніла думка про те, що надворі, як не крути, зима, довкола лютує завірюха, а свою шубу він забув удома, тобто в пана і пані Бобрів. А ще він помітив, що вже сутеніло. Він пригадав, що їсти вони сіли десь о третій по обіді, а взимку дні — ой які швидкоплинні. На це він аж ніяк не розраховував, але що вдієш — треба йти. Він підняв комір якнайвище, втягнув голову в плечі й вирушив у путь навпростець через греблю (благо, притрушена снігом, вона вже не була такою слизькою) — на інший бік.

З кожною хвилиною темнішало, хуртовина не вщухала, і вже на два кроки попереду, як очі не витріщай, нічого не було видно. Утім, і дивитися не було на що, бо і самої дороги теж не було. Раз у раз Едмунд то провалювався в сніговий замет; то, послизнувшись на замерзлій калюжі, проїжджав по льоду догори ногами; то, перечепившись через стовбур поваленого дерева, летів шкереберть до наступного замету. Поки він видряпався на вкритий кригою річковий схил, то мало не в кров забив коліна, тож невдовзі був мокрим як хлющ та геть синім від холоду та синців. Навкруги стояла тиша, і в тій тиші він почував себе осиротілим і всіма покинутим. Декілька разів він мало не відмовився від свого плану і вже готовий був повернути додому, визнати провину і знов помиритися з усіма, і може, так би воно й сталося, якби зненацька його не осяяла грандіозна думка: «Коли я стану королем, то першим же указом звелю, щоб у Нарнії проклали пристойні дороги». Ця думка якось відволікла його від тягаря і незгод того згубного шляху, який він сам для себе обрав, та спрямувала наступні його думки у величне русло: що гарне і корисне він зробить, ставши королем. Це його дуже підбадьорило, тож, борсаючись у заметах, він більше не репетував, а навпаки — віддавався мріям про те, який у нього буде палац та скільки автівок; а