Читати книгу - "Інститут"

Люк вийшов із кімнати. Праворуч у кінці коридору стояли двійчасті двері з великими металевими ручками — такі бувають у різних офіційних установах. У лівому кінці були такі самі двері, а футів за десять до них на підлозі сиділа дівчина. Чорношкіра, одягнена в кльоші й сорочку з рукавами-ліхтариками. І хоч, на перший погляд, вона була приблизно одного з Люком віку, але в зубах тримала дещо схоже на сигарету.

8

Місіс Сіґсбі сиділа в себе за робочим столом і вдивлялася в екран комп’ютера. На ній був пошитий на замовлення діловий костюм від DVF, що жодним чином не приховував її, м’яко кажучи, худорляву статуру. Сиве волосся було ідеально зачесане. Під боком у неї стояв лікар Гендрікс. «Доброго ранку, Чуперадло», — подумав він те, що нізащо б не вимовив уголос.

— Ну, — сказала місіс Сіґсбі, — ось він. Наш новоприбулий. Лукас Елліс. Навіть не підозрює про те, що вперше і востаннє покатався на «ґольфстрімі». Судячи з усього, винятково обдарована дитина.

— І недовго таким пробуде, — відповів лікар Гендрікс і пирснув своїм фірмовим реготом: спершу видихнув, потім вдихнув, від чого сміх скидався на віслючий крик. До того ж передні зуби сторчаком і надзвичайно високий зріст (шість футів сім дюймів) — усе це відобразилось у його прізвиську «Данкі Конг»[40].

Місіс Сіґсбі обернулася до лікаря й окинула його суворим поглядом.

— Ідеться про наших підопічних. Тож низькопробні жарти тут недоречні, Дене.

— Перепрошую.

«Та кого ти дуриш, Сіґґерс?» — хотілося додати лікарю. Сказати таке вголос було б нерозважливо, та й питання було в кращому випадку риторичним. Гендрікс розумів, що нікого вона не дурить, тим паче себе. А Сіґґерс — це такий собі вигаданий персонаж, невідомий нацистський штукар із тих, кому на думку спадають чудові ідеї на кшталт повісити гасло «Arbeit macht frei» — «Праця звільняє» — над входом в Освенцим.

Місіс Сіґсбі підняла вгору вступну анкету новачка. Гендрікс приліпив у верхній правий куток круглу рожеву наліпку.

— То ви щось дізнаєтéся від своїх рожевих, Дене? Хоч щось?

— Ви ж у курсі, що дізнаємóся. Ви ж бачили результати.

— Так, але чи мають вони якусь практичну цінність?

Перш ніж лікар устиг відповісти, у дверях вигулькнула голова Розалінд.

— Маю для вас документи на опрацювання, місіс Сіґс­бі. У нас іще п’ятеро на підході. Вони внесені в планову відомість, але прибудуть раніше, ніж очікувалось.

Вигляд у місіс Сіґсбі був задоволений.

— Усі п’ятеро сьогодні? Певно, я таки відповідаю цій роботі.

Гендрікс, також відомий як Данкі Конг, подумав: «У тебе язик не повернувся б сказати “підходжу для роботи”, еге ж? Ти б по шитому розпоролася».

— Сьогодні — лише двоє, — відповіла Розалінд. — Увечері. Від Смарагдових. Ще троє — завтра, від Опалових. Четверо ТК. Один ТП, справжня знахідка. Дев’яносто три нанограми МНФ.

— Ейвері Діксон, правильно? — спитала місіс Сіґсбі. — Із Солт-Лейк-Сіті.

— З Орема, — виправила Розалінд.

— Мормон із Орема, — сказав лікар Гендрікс і видав віслючий смішок.

«Справжня знахідка, ще б пак», — подумала місіс Сіґс­бі. На анкеті Діксона не буде жодних рожевих наліпок. Він для них надто цінний. Мінімальна кількість уколів, ніяких судом, ніяких ризикованих занурень. Бо ж показник МНФ за дев’яносто.

— Чудові новини. Справді чудові. Принеси теки й поклади їх мені на стіл. Відправила на електронну пошту?

— Звісно.

Розалінд усміхнулася. Світ зараз в’юном крутився нав­коло електронного листування, але обидві жінки знали, що місіс Сіґсбі надає перевагу паперу, а не пікселям. У цьому плані вона була досить старомодною.

— Теки принесу, цю ж мить.

— І каву, будь ласка, цю ж мить.

Місіс Сіґсбі обернулася до лікаря Гендрікса. «Такий височенний, а ніяк не позбудеться свого “фартушка”, — подумала вона. — Він же лікар, має знати, як це небезпечно, особливо для людей такого зросту: у них серцево-судинна система і без того перевантажена. Але ніхто так не ігнорує лікарняні приписи, як самі лікарі».

Ані місіс Сіґсбі, ані Гендрікс до ТП не належали, але в цю мить їм сяйнула одна й та сама думка: наскільки б легше їм велося, якби між ними була взаємна симпатія, а не зневага.

Щойно вони лишилися в кімнаті віч-на-віч, місіс Сіґсбі відкинулася на спинку крісла і поглянула на лікаря, що навис у неї над головою.

— Я згодна, що розумові здібності юного містера Елліса не мають жодного значення для роботи, якою ми займаємося в Інституті. З таким же успіхом він міг би мати коефіцієнт інтелекту 75. Проте саме в цьому криється причина, з якої ми взяли його раніше строку. Його прийняли навіть не в один, а одразу в два вищі навчальні заклади — МІТ і Емерсон.

Гендрікс кліпнув.

— У дванадцять років?!

— Атож. Убивство батьків і його дальше зникнення неодмінно потраплять у новини, але великого галасу за межами Міст-Близнюків не буде, хоч інтернет, напевно, дуднітиме десь із тиждень. Галасу було б набагато більше, якби він спершу досяг академічних висот у Бостоні, а потім уже пішов у безвість. Такі діти частенько потрапляють у телевізійні новини, зазвичай у рубрику «Ой-ой-ой!». А що я завжди кажу, лікарю?

— Що в нашій справі відсутність новин — це хороші новини.

— Правильно. В ідеальному світі ми б його не чіпали. Бо ТК у нас і так предостатньо. — Вона постукала пальцем по рожевому колу на вступній анкеті. — А як показує цей стікер, у нього навіть МНФ недостатньо високий. От тільки…

Завершувати речення не було потреби. Певні сировини зустрічаються дедалі рідше. Слонові бивні. Тигрові шкури. Роги носорогів. Рідкісні метали. Навіть нафта. А тепер сюди можна додати ще й цих особливих дітей, чиї екстраординарні здібності не мають нічого спільного з коефіцієнтом інтелекту. Цього тижня прибудуть іще п’ятеро, разом із малим Діксоном. Дуже непоганий улов, хоча два роки тому ця цифра могла сягати тридцяти.

— О, дивись, — сказала місіс Сіґсбі. На екрані комп’ю­тера новоприбулий наближався до найдавнішого пожильця Передньої половини. — Зараз він зустрінеться з дівицею-­розумницею Бенсон. Вона й поділиться з ним новинами, принаймні надасть свою версію.

— І досі в Передній половині, — сказав Гендрікс. — Чорт, треба з неї зробити офіційну зустрічальницю.

Місіс Сіґсбі обдарувала його крижаною посмішкою.

— Краще вона, ніж ти, док.

Гендрікс поглянув униз і мало не відповів: «З цієї спостережної точки, Сіґґерс, мені чітко видно, що в тебе рідшає волосся. Це наслідок твоєї млявої, проте довготривалої анорексії. І шкіра на голові в тебе рожева, наче око кролика-альбіноса».

Він ще багато хотів сказати цій жінці без цицьок, проте з досконалою граматикою, цій головній адміністраторці Інституту. Але він ніколи цього не скаже. Нерозумно було б.

9

Уздовж шлакоблокових стін коридору тягнулися ряди дверей і плакатів. Дівчина сиділа під тим, на якому чорношкірий хлопчик і білошкіра дівчинка притискались одне до одного чолами і шкірились, мов дурники. Унизу стояв підпис: «БУДЕ НАМ ЩАСТЯ!»

— Подобається? — спитало дівча під плакатом.

Зблизька стало зрозуміло, що цигарка, яка