Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ви справді написали цей роман для Ноли?
— Так. Бачив я по телевізору, що його вилучають із продажу.
— А що ж було у вас із Нолою?
— Роман, Маркусе. Закохався я в неї. І, гадаю, це мене й погубило.
— А що ще є у поліції проти вас?
— Хтозна.
— А скринька? Де та ваша скринька з листом і світлинами? Я не знайшов її у вас удома.
Він не встиг відповісти: двері відчинилися, і він дав мені знак мовчати, — увійшов Рот. Адвокат підійшов до нас і, поки вмощувався за столом, Гаррі взяв записник, що лежав переді мною, і написав декілька слів, які я не встиг прочитати.
Рот завів розмову про перебіг справи і про юридичні процедури. Потім, пробалакавши з півгодини, запитав Гаррі:
— Може, ви пропустили якусь подробицю стосовно Ноли? Я маю знати все, це дуже важливо.
Запала мовчанка. Гаррі довго дивився на нас обох, потім сказав:
— Так, є одна деталь, що ви повинні знати. Йдеться про 30 серпня 1975 року, коли Нола зникла. Увечері ми мали з нею зустрітися…
— Зустрітися? — перепитав Рот.
— Поліція питала мене, що я робив увечері 30 серпня 1975 року, і я сказав, що був у місті. Та я збрехав. Це був єдиний раз, коли я сказав неправду. Тієї ночі я був на околиці Аврори, в номері мотелю, розташованого біля першої автостради у напрямку Вермонту. Мотель звався «Морський берег», він і досі там є. Я сидів у восьмому номері на ліжку й чекав, напарфумлений, немов підліток, із букетом блакитних гортензій, її улюбленими квітами. Ми мали зустрітися о сьомій вечора, я чекав, але вона не прийшла. О 21.00, коли вона вже запізнювалася на дві години, — а вона ніколи не запізнювалася, ніколи, — я поставив гортензії до умивальниці, щоб вони не зів’яли, й увімкнув радіо, щоб відігнати похмурі думки. Ніч була задушлива, передгрозяна, я обливався потом у суконному костюмі. Дістав із кишені записку і, мабуть, усоте перечитав її. Записку вона написала мені кілька днів тому, і я ніколи не забуду того любовного послання.
«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.
Я так вас кохаю.
Ніжно-ніжно.
Нола».
Я спам’ятався, коли по радіо повідомили, що вже 22-а година. Десята вечора, а Нола досі не прийшла. Врешті-решт я заснув, упавши вбраний на ліжко. Коли розплющив очі, був уже ранок. Радіо знай балакало. І в новинах о сьомій ранку прозвучало повідомлення: «…загальна тривога в містечку Аврора. Вчора, о дев'ятнадцятій годині, зникла п'ятнадцятирічна школярка Нола Келлерґан. Поліція буде вдячна за будь-яку інформацію про її місцезнаходження. […] За останніми даними, Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню […]». Я перелякано схопився на ноги. Викинув квіти і подався до Аврори, навіть не вмившись і не зачесавшись. Кімнату я оплатив наперед.
Ніколи доти не бачив я в Аврорі стільки поліції. Там були автівки з усенького округу. Перше шосе було перекрите, перевіряли весь транспорт, що заїжджав і виїжджав із містечка. Я побачив начальника поліції Ґаррета Пратта з помповою рушницею в руці.
— Начальнику, я оце щойно ввімкнув радіо… — сказав я йому.
— Кепські, кепські справи!.. — відказав він.
— Що сталося?
— Та хтозна: Нола Келлерґан пішла з дому і пропала. Вчора ввечері її бачили на Сайд-Крік-лейн, й відтоді про неї нема ніяких звісток. Скрізь облави, ліс обшукують.
По радіо весь час передавали її прикмети: «Біла дівчина, на зріст 5,2 фута, вага — сто фунтів, довге світле волосся, зелені очі, вбрана у червону сукню. На шиї золотий ланцюжок з написом „НОЛА“». Червона сукня, червона сукня, червона сукня, повторювало радіо. То була її улюблена сукня. Вона вбрала її для мене. Отак. Ось що робив я вночі 30 серпня 1975 року.
Ми з Ротом сиділи нерухомо.
— І ви мали втекти разом відтіля? — запитав я. — Того дня, коли вона пропала, ви мали втекти?
— Так.
— Тим-то ви і сказали, що то ваша вина, коли зателефонували мені? Ви призначили їй побачення, а вона зникла дорогою до вас…
Він сумно кинув.
— Гадаю, якби не те побачення, то вона, може, була б жива…
Коли ми вийшли з кімнати для побачень, Рот сказав, що ця історія з утечею — просто-таки катастрофа і, не дай боже, вона випливе. Якщо обвинувачення про це взнає, Гаррі клямка. Ми попрощалися на паркувальному майданчику, і вже в салоні автівки я розгорнув записник і прочитав те, що написав там Гаррі.
«Маркусе, в моєму кабінеті є порцелянова ваза. На дні лежить ключ. Це ключ від моєї шафки у роздягальні фітнес-клубу в Монберрі. Номер шафи 201. Спаліть усе. Мені загрожує небезпека».
Монберрі — то було містечко по сусідству з Авророю, розташоване за десять миль углиб штату. Заїхавши пополудні до Гусячої бухти і знайшовши ключ у вазі, я відразу ж подався до Монберрі. В тому містечку був лише один фітнес-клуб — у модерній споруді зі шкла на головній вулиці. В порожній роздягальні я знайшов шафку номер 201 і відімкнув її. Там був тренувальний костюм, протеїнові батончики, рукавички для гантелей і та скринька, що я кілька місяців тому знайшов у Гаррі в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда про справу Гаррі Квеберта», після закриття браузера.