Читати книгу - "Містичні історії, Вподобайка"

Антон завжди був фанатом нових технологій і проводив більшу частину свого вільного часу в інтернеті. Його цікавили найрізноманітніші речі: від стародавніх міфів до найсучасніших наукових досягнень. Проте останнім часом йому стало трохи нудно — усе в мережі здавалося передбачуваним і повторюваним.

Одного вечора він натрапив на сайт, який виглядав дивно навіть для глибоких нетрів інтернету. URL був набір незрозумілих символів, а дизайн сторінки здавався надто старим і водночас дивно сучасним — наче він перебував поза межами часу. У верхньому куті було написано лише одне слово: "Вибір".

Антон скептично підняв брову, але цікавість узяла гору. Він клікнув на єдину кнопку на сайті. Вона перенаправила його на сторінку, де було написано: "Ти готовий до того, що знайдеш? Вибери, чи продовжувати." Внизу були два варіанти: "Так" і "Ні". Антон усміхнувся — йому це здалося якимось інтерактивним жартом або новою загадкою в стилі старих текстових ігор.

Він вибрав "Так".

Екран на секунду погас, а потім знову засвітився. На ньому була карта, яка показувала його точне місцезнаходження. Антон занепокоївся, але вирішив продовжити. Він уже бачив, як сайти можуть отримувати доступ до його даних, хоча це й не подобалося йому.

"Це лише випадковість", — подумав він, коли побачив наступне повідомлення: "Час від часу ти дивишся у вікно свого будинку і питаєш себе, чи хтось дивиться на тебе в цей момент. Хочеш дізнатися, хто це?"

Антон помітно напружився. Він нещодавно переїхав і був певен, що нікому про це не говорив. В його квартирі було всього два вікна — одне виходило на безлюдний двір, інше — на темний провулок. Він знову вирішив продовжити, натиснувши "Так".

На екрані з’явилася порожня кімната, в якій було одне велике вікно. Схоже, це була камера відеоспостереження, встановлена десь поруч. За кілька секунд Антон зрозумів, що ця кімната схожа на його власну. І в ту ж мить камера змістилася вбік і показала щось страшніше — його самого. Він сидів за комп’ютером, як і зараз, але дивився в камеру з беземоційним виразом обличчя.

— Що за чортівня? — пробурмотів Антон і закрив вкладку, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що хтось за ним стежить.

Але цього було замало. Комп'ютер не реагував. Сайт відкрився знову, сам по собі, але цього разу текст був інший: "Ти обрав. Тепер твоя черга спостерігати."

На екрані з’явився новий варіант: "Дивитися" або "Покинути". Здавалося, що покинути сторінку було неможливо, тому Антон змушено натиснув "Дивитися".

Камера на екрані тепер показувала не його квартиру, а якусь темну кімнату з єдиною лампою, що блимала у кутку. На підлозі сиділа фігура — висока, бліда, з обличчям, що нагадувало людину, але водночас було занадто витягнуте й неприродне. Очі фігури були спрямовані прямо в камеру, наче вона знала, що її спостерігають.

— Це якийсь злий розіграш, — сказав Антон уголос, але щось у тому погляді змусило його змінити думку.

Фігура повільно піднялася і зробила крок до камери. На екрані з’явився новий напис: "Ти обрав дивитися. Тепер вона знає про тебе."

Камера повільно поверталася, слідкуючи за тим, як фігура рухалася в напрямку дверей кімнати. Вона зупинилася перед виходом і повернула голову, дивлячись через плече на Антона. Вона посміхнулася.

Екран згас.

Антон відчув, як його серце б’ється скажено. Він відкинувся в кріслі, намагаючись заспокоїтися. Вимкнути комп'ютер, може, піти прогулятися, вдихнути свіжого повітря — ось що йому зараз потрібно. Та коли він піднявся, його погляд впав на вікно.

Там, у темному провулку, щось рухалося. Постать, висока і незграбна, наближалася до його будинку. Її обличчя було блідим і витягнутим, і вона точно йшла прямо до його вікна.

Антон зробив крок назад, спиною до стіни, коли до нього дійшло найстрашніше. Його комп’ютер знову ввімкнувся. На екрані з’явився текст: "Ти обрав дивитися. Але ти не можеш припинити."

Він обернувся до вікна і побачив її. Тепер вона стояла на відстані кількох метрів, її очі дивилися прямо на нього через скло.

Екран комп’ютера блиснув ще раз і висвітив останнє повідомлення: "Вона вже тут."

Того вечора Антона ніхто більше не бачив. Його квартира залишилася порожньою, але комп'ютер працював безупинно. Люди, які намагалися відкрити сайт із загадковою назвою, ніколи не змогли цього зробити. Але подейкують, що сайт усе ще існує десь у найглибших куточках мережі, чекаючи на наступного, хто обере "Дивитися".