Читати книгу - "Найкраще в мені"

— А твій чоловік? Мені б він сподобався?

— Френк?

Вона подумки пробіглася по розмовах, які мала з Таком щодо Френка, і їй стало цікаво, як багато Довсон уже знав. Не те щоб вона не довіряла Такові — просто ураз відчула, що Довсон розкусить миттєво, збреши вона хоч трішечки.

— Ми з ним давно разом.

Здавалося, Довсон оцінює те, як вона добирає слова. Він різко відійшов від верстата, пройшов повз неї у бік будинку, і в його рухах вона помітила атлетичну граційність.

— Я так розумію, ключ в тебе є, правда? Мені треба попити. Вона здивовано кліпнула очима.

— Ану чекай. Тобі Так про це сказав? Довсон розвернувся, задкуючи до будинку.

— Ні.

— Тоді як ти знаєш?

— Бо мені він ключа не дав, але у когось із нас він же має бути.

Воналишиласянамісці,вагаючись, намагаючисьзрозуміти, яквін здогадався, та потім пішла собі за ним.

Він піднявся на ґанок одним плинним рухом й спинився коло дверей. Аманда намацала в сумці ключа, витягла його, і, вставляючи його до замка, зачепила Довсона ліктем. Двері заскрипіли, прочиняючись.

Усередині було по-милосердному прохолодно, й перша думка Довсона була про те, що інтер’єр був продовженням самого лісу: тільки дерево, земля й природні плями. Обшиті вагонкою стіни й соснова підлога потьмяніли й потріскалися з віком, а коричневі фіранки майже не приховували патьоків попід вікнами. Поручні й подушки картатого дивана були затертими ледве не до дірок. Вапно комина розтріскалося, а цеглини навколо нього почорніли від слідів тисяч тріскучих вогнищ. Біля дверей стояв невеличкий столик, на якому були складені фотоальбоми, стояв програвач, який, напевне, був старшим за Довсона, й хиткий сталевий вентилятор. Повітря було просякнуте застарілим запахом сигарет, і, відкривши одне з вікон, Довсон увімкнув вентилятор, прислухаючись до його цвірчання. Підставка трішки хиталася.

У той час Аманда стояла біля комина, роздивляючись фото, прилаштоване на полиці. Так і Клара у двадцять п’яту річницю весілля.

Довсон підійшов до Аманди й зупинився поряд.

— Пригадую, коли уперше побачив це фото. Тоді я вже з місяць тут жив, і от Так нарешті пустив мене до будинку, і я запитався, хто вона. Я й не знав тоді, що він був одруженим.

Вона відчувала тепло, яке він випромінював, і намагалася не помічати його.

— Як сталося, що ти не знав?

— Бо я не знав його. Коли я приблудився сюди, то було вперше, коли ми з ним розмовляли.

— То чому ти прийшов саме сюди?

— Не знаю, — відповів Довсон й похитав головою. — І не уявляю, чому він дозволив мені тут залишитися.

— Бо ти був йому потрібен.

— Це він так казав?

— Не дослівно. Та Клари не стало незадовго до того, як прийшов ти, і мені здається, що ти був саме тим, кого він потребував.

— А я гадав, що так сталося, бо тої ночі він пив. Точніше, у ті часи. Вона силкувалася пригадати.

— Але Так не був пияком, правда ж?

Довсон торкнувся до фото у простій дерев’яній рамці, наче намагаючись усвідомити, що старого більше немає.

— Це було до того, як ви познайомилися. Він полюбляв «Джим Бім» тоді, і бувало так, що він шкандибав до гаража з недопитою пляшкою. Витирав обличчя банданою й повідомляв, що ліпше б я пішов деінде. У перші півроку він чи не щоночі так казав, а я лежав отак до ранку, сподіваючись, що він прокинеться й не пам’ятатиме, що саме мені казав. А тоді одного дня він просто припинив пити, і більше я такого від нього не чув, — Довсон повернувся обличчям до Аманди, і між ними лишалося тільки пару дюймів.

— Він був хорошою людиною, — додав він.

— Знаю, — відповіла вона. Довсон був так близько, що вона відчувала його запах: мило й мускус. Надто близько. — Я теж за ним скучила.

Вона відступила до дивана й взяла до рук одну з потертих подушок, знову намагаючись зберегти відстань. Надворі сонце сідало поміж дерев, й у невеликій кімнаті темнішало. Вона почула, як Довсон кахикнув.

— Ходімо вже вип’ємо. Я певен, що Так лишив трохи холодного чаю в холодильнику.

— Так не п’є холодного чаю. Хоча пепсі в нього, мабуть, є.

— Глянемо, — наполіг він дорогою до кухні.

Він рухався так граційно, і вона злегка похитала головою, намагаючись відігнати зайві думки.

— А ти певен, що нам варто так чинити?

— Я навіть упевнений, що Так саме цього й хотів.

Як і вітальню, кухню наче витягли з часової капсули разом із начинням із домогосподарських каталогів сорокових років: тостер завбільшки з мікрохвильовку, дверцята холодильника на ручках. Дерев’яна стільниця почорніла від води навколо зливальниці, біла фарба буфетних дверцят облупилася навколо ручок. Квітчасті фіранки — очевидно, Кларин вибір — замасніли, набравши сіро-жовтавого відтінку від диму незліченних Такових сигарет. Невеличкий круглий стіл на двох, під однією з ніжок — стосик паперових серветок, щоб не хитався. Довсон повернув ручку холодильника, заглянув усередину і витяг карафку з чаєм. Аманда увійшла, коли він ставив карафку на стільницю.

— Як ти знав, що там є чай?

— Так само, як здогадався, що ти маєш ключа, — відповів Довсон, витягаючи з буфета дві склянки.

— Тобто?

Довсон наповнив склянки.

— Так знав, що в кожному разі ми опинимося тут, він пам’ятав, що я люблю холодний чай, тож потурбувався, аби той був у холодильнику.

Звісно, він потурбувався. Так само, як із юристом. Та не встигла вона осмислити це, як Довсон запропонував їй склянку, змусивши повернутися до реальності. Вона взяла чай, мимохіть доторкнувшись до його пальців.

Довсон підняв склянку:

— За Така.

Аманда цокнулася з ним, і ураз відчула, що все — близькість Довсона, тягар минулого, відчуття від його обіймів, те, що вони самі у цьому будинку — навалилося на неї усією своєю вагою. Тихенький голос усередині умовляв її бути обережною, запевняв, що нічого путнього з цього не вийде, нагадував, що вона має чоловіка й дітей. Але легше від цього не ставало, скоріше, навпаки.

— То що, двадцять років? — зрештою спитав Довсон.

Він питався про шлюб, але вона так розгубилася, що не одразу зрозуміла.

— Майже. А ти як? Колись одружувався?

— Гадаю, мені не судилося.

Вона роздивлялася його поверх склянки.

— То як, досі насолоджуєшся вибором?

— Радше тримаюся на самоті.

Вона сперлася на стільницю, не впевнена, як саме розуміти його слова.

— Де зараз мешкаєш?

— У Луїзіані, під Новим Орлеаном.

— Як тобі там?

— Так собі. Доки не повернувся сюди, не розумів, наскільки те місце нагадує дім. Тут більше сосен, там більше іспанського моху, а поза тим — жодної