Читати книгу - "Таємничий острів"

Знайшлася, одначе, обставина, сприятлива для Пенкрофа і його товаришів. Вітер нісся з південного сходу і, отже, дув їм у спину. Він закидав їх позаду цілими хмарами піску, але не заважав йти вперед — варто тільки не обертатися. Часом наші подорожні навіть рухалися швидше, ніж хотіли, і поза власною волею прискорювали крок, для того щоб вітер не збив їх з ніг, але зміцніла надія додавала їм сили. Адже вони йшли тепер не навмання, — вони вже не сумнівалися, що Наб знайшов свого хазяїна і послав за ними вірного собаку. Але чи живий був Сайрес Сміт? Можливо, Наб кликав їх лише, щоб віддати останню шану померлому.

Проминувши гостру грань гранітного кряжа, який вони розсудливо обійшли стороною, мандрівники зупинилися: всі троє потребували перепочинку. Виступ скелі захищав їх від вітру; засапавшись від швидкої ходьби, вірніше від п’ятнадцятихвилииного бігу, вони з жадібністю ковтали повітря. Опинившись за цим прикриттям, вони могли чути один одного, і раптом, коли Герберт вимовив ім’я Сайреса Сміта, Топ задзявкав, начебто хотів сказати, що хазяїн його живий.

— Він живий! Адже правда, Топ? Правда? — схвильовано повторював Герберт. — Він врятувався!

Собака тихенько підвискував, немов підтверджував його слова.

Нарешті, рушили далі. Було майже пів на третю. В морі починався приплив, а він у такі сильні шторми, та ще й на молодика, відрізняється грізною силою. Біля гряди рифів ревіли високі вали, кидалися на них із шаленою люттю; мабуть, ці водяні гори перекочувалися і через невидимий у густому мороці острівець. Тепер він уже не прикривав, як довга дамба, берег, яким вони йшли, не захищав його від розгніваної водної стихії.

Тільки-но моряк і його супутники вийшли з-під виступу скелі, вітер знову, як скажений, налетів на них. Низько зігнувшись, підставляючи спину його лютим поштовхам, вони швидко крокували слідом за Топом, що впевнено біг попереду. Вони рухалися на північ; праворуч від них горами здіймалися й оглушливо ревіли пінні хвилі, а ліворуч була невидима, незрима в пітьмі земля. Але вони добре відчували, що поверхня її відносно рівна і низька, тому що вітер дув тепер в одному напрямку, а не кружляв вихором, як це було, коли він наштовхувався на гранітний кряж.

До четвертої ранку вони, мабуть, подолали близько п’яти миль. Хмари вже не повзли над самою землею, а піднялися вище. Дощ майже ущух, вітер став менш вологим, зате пронизував холодом.

І Пенкроф, і Герберт, і Гедеон Спілет змерзли до кісток, але в них не вирвалося жодного слова нарікань. Вони твердо вирішили йти за Топом туди, куди веде їх розумний собака.

Близько п’ятої години ранку зазоріло. Спочатку посвітліло у височині неба, де хмари лежали не такою густою завісою; їхні краї стали перлинно-сірі, а незабаром нижче від них, під темною щільною смугою туману, світлішою рисою позначився морський обрій. По воді пробігли тьмяні відблиски, і гребені хвиль знову стали білими. З лівого боку, ще дуже нечітко, сірими силуетами на чорному тлі, виступили нерівні обриси берега.

О шостій годині ранку зовсім розвиднилося. Високо в небі квапливо бігли хмари. Пенкроф і його супутники пройшли майже шість миль від свого притулку. Тепер вони рухалися піщаним плоским берегом, удалечині від нього в морі пролягала гряда підводних скель, які ледве виднілися над хвилями, тому що вже була висока вода. Ліворуч простиралася широка пустельна рівнина, занесена пісками, і на ній піднімалися дюни, порослі колючими будяками. Слабко порізаний берег захищав від океанських вітрів лише переривчастий ланцюг невисоких пагорбів. Подекуди, поодинці або купами, розкидані були криві, потворні дерева, що згинали до заходу і стовбур, і гілля. Далі, на південному заході, сутеніла галявина лісу.

Раптом собака заметушився: то він мчав уперед, то повертався і підбігав до Пенкрофа, начебто благав його прискорити крок. Потім він зминув з берега на рівнину і, спонуканий разючим своїм чуттям, без найменшого коливання побіг між дюнами.

Мандрівники рушили слідом за ним. Навкруги була глухомань, жодної живої істоти. Широка смуга дюн складалася з примхливо розкиданих бугрів, пагорків і навіть пагорбів. Це була дійсна піщана Швейцарія, і лише завдяки своєму разючому інстинкту собака не заблудився.

Хвилин за п’ять після того як зминули з берега, журналіст і його супутники опинилися перед неглибокою печерою, утвореною у внутрішньому схилі високої дюни. Топ зупинився і лунко загавкав. Спілет, Герберт і Пенкроф увійшли до печери.

Там стояв на колінах Наб, схилившись над тілом, позбавленим життя, розпростертим на ложі з трави. У людині, яка лежала нерухомо, вони впізнали Сайреса Сміта.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Чи живий Сайрес Сміт? — Розповідь Наба. — Сліди на піску. — Нерозв'язна загадка. — Перші слова Сайреса Сміта. — Вивчення слідів. — Назад у Нетрі. — Жах Пенкрофа

Наб не ворухнувся. Моряк кинув йому тільки одне слово:

— Живий?

Наб нічого не відповів. Гедеон Спілет і Пенкроф сполотніли. Герберт завмер, міцно стиснувши руки. Зрозуміло було, що бідний негр такий приголомшений горем, що не помітив своїх товаришів, не чув запитання Пенкрофа.

Журналіст опустився на коліна біля розпростертого тіла, розстебнув на Сайресі одяг і притулився вухом до його грудей. Минула хвилина — ціла вічність, — поки він уловив ледве чутне серцебиття.

Наб підвів голову і подивився навколо незрячим поглядом. На ньому лиця не було, — аж змарнів — так він настраждався. Розбитий утомою, виснажений щиросердною мукою, він змінився до невпізнанності. Адже він думав, що Сайрес Сміт помер.

Гедеон Спілет довгим, уважним поглядом вдивився у Сміта і, підвівшись, сказав:

— Живий!

Тоді на коліна опустився Пенкроф, припав вухом до грудей Сайреса Сміта і теж почув слабке биття його серця, навіть відчув ледь помітний його подих.

— Води! — коротко сказав журналіст, і Герберт кинувся шукати воду. Кроків за сто від печери він знайшов прозорий потічок який струменів у піщаному ложі. Він дуже піднявся від учорашньої зливи. Але чим зачерпнути води? У дюнах не було жодної мушлі! Тоді юнак намочив у струмку носову хустку і помчався до печери.

На щастя, виявилося достатньо і мокрої хустки: Гедеон Спілет хотів тільки змочити Сайресу губи. Кілька крапель холодної води зробили чудо. Сайрес Сміт глибоко зітхнув, здавалося навіть, він намагається щось сказати.

— Ми врятуємо його! — вигукнув журналіст.

Слова ці знову розбудили в серці Наба надію. Він роздягнув свого хазяїна, оглянув, чи немає ран на його тілі. Але ніде не було ні ран, ні забитих місць, ні саден, що дуже всіх здивувало, тому що хвилі, безумовно, пронесли його